Марина Поліщук
Хтось може сказати, що назви вулиць в українських містах та селах або мовні питання є неважливими речами. Але вони насправді дуже важливі. Бо поява колаборантів після 24 лютого – якраз і є наслідком такого відношення до Гагаріна, Нєвського тощо. Про це говорить командир добровольчого батальйону Всеволод Кожемяко.
В інтерв’ю «Українській правді» він, зокрема, розповів на прикладі його рідного Харкова, чому та як нам потрібно відмежовуватися від агресивного сусіда – ідеться передусім про викорінення «радянщини» на будь-яких рівнях. А також про страшну загрозу непокараного колабораціонізму. Далі – уривки з інтерв’ю УП.
Хто такий Всеволод Кожемяко
Російськомовного харківського бізнесмена Всеволода Кожемяку війна застала за катанням на лижах в Альпах. Він штурмував український кордон у зворотному напрямку, прориваючись у рідний йому Харків, навколо якого в ті лютневі дні поступово стискалося кільце російських військ.
Харківський бізнесмен, а нині командир добровольчого батальйону Всеволод Кожемяко
З того часу багато чого змінилося: Кожемяко став командиром єдиного в Харкові добровольчого батальйону територіальної оборони «Хартія», повністю перейшов на українську мову в сім’ї та в армії і навіть відзначився зі своїми бійцями під час гучного контрнаступу ЗСУ на Харківщині на початку осені.
Треба перевиховувати населення
До повномасштабної війни Харків був непростим містом з ідеологічної точки зору. Наприклад, на останніх місцевих виборах політики грали на ностальгії виборців за совком. Яка в Харкові ситуація з симпатиками радянщини та чому їх треба перевиховувати – Всеволод Кожемяко розповідає, відштовхуючись від власного досвіду:
– Після побаченого маю стійке розуміння, що ініціатива щодо перевиховання населення повинна йти від влади. Це дуже важливі речі, яким, на жаль, в Харкові уваги приділяється недостатньо.
Хтось може сказати, що назви вулиць або мовні питання є неважливими речами. Але вони насправді дуже важливі. Ми в підрозділі повністю перейшли на українську мову. Наші хлопці більшістю російськомовні, їм важко. Я теж був російськомовним.
Ви можете в Харкові прийти в деякі заклади, власники яких нібито супер патріоти, щось там у Фейсбуці постять. Ви приходите до них у заклад і просите: «Розмовляйте, будь ласка, зі мною українською мовою». А мені відповідають: «Я не буду, тому що не знаю її».
Я кажу: «Так тоді ви тут не можете працювати, це ж суперечить закону України». А вони мені: «Харьков – русскоязычный регион». І коли я чую цю фразу, одразу наче звучать заяви президента орків: «Мы защищаем русскоязычных людей в Украине».
Я пропоную у відповідь: «Може, вам в Бєлгород зразу переїхати, там точно русскоязычный регіон, і закони України там не працюють». Поки що не працюють (посміхається).
Інший приклад. Заїжджаю в готель один у Харкові. Відкриває шлагбаум хлопець, розмовляє зі мною російською – все доброзичливо, не сперечаємося. І так само доброзичливо прошу: «А ви не могли б зі мною українською розмовляти»? Це не те, що я вимагаю, а скоріше опитування для себе проводжу.
Людина каже: «Нет». Я здивувався і запитав, чому так? А він мені каже таке: «А у нас мэр по-русски говорит».
Велика відповідальність лежить як на владі, так і на власниках, на керівниках комерційних структур, військових структурах. Мова зараз відділяє нас від ворога. Вони ж підслуховують на лінії фронту радіо. Якщо спілкування йде українською, їм важче. Звісно, вони знайдуть когось, хто розуміє, якось перекладуть, але для них це додаткові складнощі.
Те саме стосується назв вулиць. У Харкові майже нічого не перейменували. У нас сотні назв, які пов’язані з російськими полководцями, з російськими якимись культурними діячами, з різними радянськими діячами…
Рашисти прийшли до нас, тому що вони «пройдут по Абрикосовой, свернут на Виноградную», «они думают, что они дома».
Вони ж нас не залишать так просто ніколи, нам треба самим відмежовуватися. Це питання національної безпеки. Зараз владні люди повинні брати відповідальність та приймати рішення.
Ми ж чогось зняли пам’ятник Леніну? Нагадаю, Кернес (мер Харкова у 2010-2020 роках, – ред.) не хотів його зносити. Але всі проросійські шабаші 2014 року були саме біля пам’ятника Леніну. Люди казали: «Ой, вандалізм». Але про цей вандалізм давно всі забули і шкода з того вандалізму набагато менша, ніж би він стояв далі.
От є в нас пам’ятник Пушкіну. Це наша історія? Гаразд, поставте в музей, що такий от є Пушкін, клас. У нас же в світі дуже багато письменників, філософів, учених, визначних особистостей, а у нас чомусь тільки російськими вулиці називають.
І це все нас пов’язує з російськими наративами.
От чому б не переназвати Московський проспект, наприклад, Маріупольським? Чому б ні?
Дуже багато вулиць, які названі на честь типу Дмитрія Донського, Алєксандра Нєвського і так далі. Це люди, які канонізовані РПЦ, один із них є покровителем російської військової поліції, а інший – покровителем сухопутних військ.
А за Гагаріна я взагалі мовчу – це щось «святе».
Харків’яни чудово розуміють, що з нами воює Росія. Але вони не співставляють умовного Нєвського з війною. Треба переконувати якось, вмовляти. Може, центральна влада зверне на це увагу і вплине.
Свідомі колаборанти – найнебезпечніші люди
Всеволод Кожемяко також розповів про приклади прямого й непрямого колабораціонізму на досвіді своїх підприємств:
– А колаборанти це ж уже наслідок такого відношення до Гагаріна, Нєвського і так далі. От прийшли там окупанти і кажуть: «Ми тут назавжди» і до них підтягуються гауляйтери: «О, ми готові».
Звісно, що вони тупі, тому що не розуміють, що це не кінець історії і ми все повернемо. Але багато хто з них це робить свідомо. І це найнебезпечніші люди.
А є ще непрямі колаборанти. У мене два елеватори в Куп’янському районі та Дворічанському. І після звільнення там ми зустріли два типи непрямих колаборантів.
Один прийшов у моє господарство, пішов на співпрацю з росіянами й каже: «Тут є господарство, там, де власники в Україну втекли. Я готовий його забрати, обробляти. Вам – доляху, але це все щоб моє було». Вони кажуть: «”Годиться, працюй».
А ми ж восени ще посіяли пшеницю і навесні її потрібно було зібрати. Оце він забрав усю техніку, прийшов там, командував, працював. Тобто він вирішив, що ті 3 тисячі гектарів – це його, і він там буде начальником.
Цей чоловік утік із росіянами і перебуває в розшуку.
Другий приклад. Інша людина теж прийшла до нас у господарство, так само пішла на співпрацю з росіянами, але зателефонувала нам і каже: «Я господарство вам збережу. Коли повернетеся, скажете, що я ваш, зберіг ваше господарство. А зараз росіянам заплачу 50 на 50, як домовлялися».
Я кажу своєму колезі, якому цей чоловік телефонував, що так, ми згодні. Але є «але». Давайте оформимо, що ви будете співпрацювати з кимось із наших спецслужб – або з СБУ, або з ГУР МО. Ви будете давати якусь інформацію, будете допомагати, ми будемо розуміти, що ви з нами, і працюйте, забирайте той прибуток і діліться з ними, входьте з ними в комунікацію, товаришуйте, пийте, але нам розказуйте все потім.
Людина відмовилася, сказала, що це небезпечно. Ну, раз небезпечно, тоді якщо тебе будуть підривати десь або отруять зненацька, ти не ображайся, будь ласка.
Цей чоловік не втік. Наш урожай він прибрав, склав до себе, нормально. Ми приїхали, все задокументували, зараз з ним працює СБУ. І я не знаю за законом, що йому буде, але бачу, що це все йде дуже важко. Мені здається, що на таких людей теж треба ставити клеймо на всіх, що вони так само колаборанти.
Або ще один приклад. Є підприємства в окупованому Бердянську. І вони працюють повним ходом. Там з’являються люди місцеві, які співпрацюють з місцевою незаконною російською владою, і вони продовжують працювати. І от ти запитуєш власників: «А як працює це підприємство»? Відповідь: «А мы его продали».
І як із цим бути? Оце що? Як це називається? Кому продали? Колаборантам? А як ви гроші від них отримали? І люди продовжують, мабуть, якимись обхідними доріжками отримувати прибуток із цього підприємства. Звісно, що коли ми прийдемо туди і все звільнимо, воно все вскриється.
Але сьогодні такі речі існують, і ніхто з ними насправді сильно не бореться. Я не знаю, що повинно в країні відбутися для того, щоб ми прийняли для себе чіткий наратив, що з цими людьми не можна мати справу надалі. Не можна навіть за один стіл сідати. Оце дуже важлива річ для нашого суспільства.
Тому що поки ми цього не зробимо, вони постійно будуть зазіхати на нашу територію, зазіхати на наших людей.
Зверніть увагу! Редакція Гривна.UA підготувала велике дослідження на тему «Типовий образ південного колаборанта: чого не вистачало зрадникам в Україні». У публікації ми спробували розібратися – хто ж вони, зрадники та зрадниці, чому пішли на співпрацю та що їх чекає в майбутньому. Стаття буде опублікована на сайті Гривна.UA зранку 21 жовтня.
Дарина Лапіна
