День 629. 14 листопада. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Гончарівка не виходить з голови. Як і музеї.

І тут у мене багато питань до мінкультури. Вірніше навіть претензій, бо наскільки мені відомо, а я спілкувалася з багатьма працівниками таких закладів, то не було зроблено ніякого протоколу, як діяти , куди евакуювати фонди, жодного механізму. Мало того, вони там, у мінкульті, кажуть, навіть не відповідали на дзвінки працівників бібліотек, музеїв, та ін. закладів.

Результат- про:-) алі скільки культурних та історичних цінностей.

***

Вже другий рік життя – це емоційні гойдалки. Вчора здавалося, що винайшла власний рецепт арт-терапії зі складанням букетів, і це допомагає… А зранку бачиш ті самі квіти у відрі старенької після обстрілу в Херсоні – і хочеться вити… Оцей один кадр знову змінює все. Окрім ненависті до тих нелюдів…

***

Сумно дивитися на моє місто. В страшному сні я не міг такого жаху уявити.

Небагато шансів йому залишили вороги і зрадники. І у херсонців вибір невеликий:

– ризикувати життям щогодинно дома;

– жебракувати на 2000 грн. допомоги для ВПО в мирних областях України;

– їхати з простягнутою рукою закордон.

Чи ми заслугували на таку долю? Так, але це довга розмова на після війни.

Чи є з кого спитати за таку біду на Херсонщині? Так, є, але це теж після війни.

Гучно тут. Вже трохи забув в Одесі про такі звуки, але швидко згадаю

***

Я пʼю каву. Вона гіркувата, бо вже давно привчила себе відчувати справжній аромат і смак без цукру, приємно гаряча – трохи більше, ніж тепла, з ідеальною легкою пінкою. Дарує відчуття спокою, затишку, дому.

Слухаю історії. Теплі, до кави. Гіркі. Гіркі настільки, що моїм співрозмовникам і співрозмовницям іноді треба брати паузу, робити ковток кави, щоб проковтнути з нею сльози, які підступають.

– У мене дуже, дуже багато друзів і знайомих були в підвалах. Хтось вийшов, хтось – ні. Хто не був в окупації, той ніколи не зрозуміє… – каже жінка зі світлими очима, чия історія – гірка і тепла.

Про любов і дружбу. Про порятунок людей. Про ризик заради чужих, бо чужих в окупації нема. Про відчуття плеча. Про гіркоту втрат і біль. І обовʼязково – про тепло.

Іноді мені здається, що якби можна було виміряти відчуття України смаком, це було б щось солоне, гіркувате, гаряче й солодкувате одночасно. Солона кров, солоний піт, солоні сльози. Гіркота болю і втрат, яка не меншає з часом, а лиш шириться. Гаряча любов, яка рятує від цієї прірви гіркоти. І солодкий присмак смерті…

***

Пропоную росіянам, враховуючи, як вони зараз “вшановують пам’ять” ними ж убитого спєрмоусова, назвати на його честь м’ясний салат)

***

Сумую за херсонськими парками, за спортмайданчиками, а особливо за Набережними. Хоча ми і в Херсоні, але туди потрапити не можемо через обстріли

***

Херсон. Нижня Забалка.

Тисяча домогосподарств, які знищили орки підривом КГЕС.

Там живе людей стільки, що можна перерахувати на пальцях.

Там теоретично можлива відбудова не більше 15% будинків.

Там запах та енергетика цвинтаря.

ТАМ НАШ БУДИНОК!!!

І цю зруйновану вулицю щоденно обстрілюють та добивають.