Євгенія Весна
На виїзді з Криму вже страшні затори.
А що сталося? А як же відкриття сезону?
Ще буде багато днів, коли ми не зможемо вивозити, на жаль, годин і фактів, коли буде страшно, боляче до пекучого від смертей військових та цивільних, від руйнації місць, які ми любимо і любили.
Ще не раз буде холонути від побачених на цвинтарі наших прапорів…
Ще не раз буде холонути від того, що ви почуєте. Я сьогодні почула. Це жах кожної жінки, дівчини і дівчинки під час війни і в окупації…який може статися, або тобі пощастить і не станеться.
Це трагедія, що сталася в Умані, похорони у стрічці…
Але треба згадати, що ти ЗАРАЗ живий, згадати, хто у тебе Є поруч, вимкнути стрічку, перестати читати одне і те саме. Просто пожаліти голову і глузд, захистити їх, щоб вони працювали, щоб були сили далі іти вперед, жити, прожити, обняти, сказати, що любиш, наближати день Перемоги знову, по-трошку.
Поплакати, вжахнутися, бо це нормально у таких ситуаціях, але і подбати про свою голову. За можливості дивимося навколо, де ми, що ми, тримаємося за ЖИТТЯ і все , що для нас те ЖИТТЯ Є!
Вчора почув таке. В одне село, звільнене восени, зайшов великий гуманітарний проект, який забезпечує харчами ледь не половину жителів. Аж раптом виявилось, що вперше за всю історію села частина городів при живих людях весною не оброблені і не засаджені.
Не знаю всіх деталей, але те, що гуманітарку не можна давати постійно я бачив у Африці де вже кілька поколінь виросли на гуманітарці. Бачили б ви ці села.
Розумію, що допомога харчами дуже важлива, особливо на початку критичного періоду, але далі допомога має спрямовуватись на зайнятість і самозабезпечення.
В прибережних селах Верхньорогачицькоі громади на Херсонщині російські окупанти азійської зовнішності виганяють людей з їхніх домівок і заселяються там. З інших домівок стягують потрібні їм для комфорту речі. На присутність господарів не звертають уваги.
Нарешті я доїхала додому
Всього лише на пару днів, але додому. Рідна оселя – то любов довіку. Вдома все своє, ріднесеньке. Але сам район, де тобі знайомий кожен закуток, перетворився на декорацію фільма жахів про місто-привид, в якому майже немає людей… І це дуже сумнобо таке неможливо пробачити, неможливо забути, неможливо зрозуміти від слова зовсім… Але в нас є Віра, бо за нами правда, в нас є Надія, бо з нами ЗСУ, в нас є Любов, бо ми по справжньому любимо свою землю та свою домівку
Чмобікі, а чому це ви на лівобережжі Херсонщини ходите у цивільному? Лячно?
Дарина Лапіна
Марина Поліщук
