Євгенія Весна
Щодо лівого берегу та плацдарму біля Олешек. Досить постити різні вкиди.
Чекайте офіційну інформацію від Генерального штабу України!
Ми в Херсоні… чому, питають нас ті, хто виїхав, а їх… всі. Тому що мої діти, а їх 13 хвостів, нікому не потрібні ТАМ, тому що переїзд пережили б не всі, а я не готова принести в жертву жодного, тому що ще біля сорока хвостів чекають на мою допомогу їжею та лікуванням, бо їх люди покинули їх на призволяще…
Чому я в Херсоні? Тому що мій Херсон, як покинута собака, яку колись всі дуже любили, пестували, годували, але коли прийшов час рятувати свої дупи, про нього більшість забула.
Я не кидаю своїх, бо я УКРАЇНКА!!! А українці своїх не кидають, на відміну від руських.
Скільки секунд пролітає з моменту першого вибуху до того, як посеред ночі в маминому ліжку опиняються всі: діти, Луна і Нюша?
Усвідомлення ще не працює: не встигають повністю прокинутися. Нами керують інстинкти.
Мама врятує. З мамою безпечно.
Страшно це все…
Люди, які раділи приходу рашки і добровільно ходили на референдум, які проти України, на яких давали покази в відповідні українські органы повертаються додому. Спокійно, як нічого не було. Невже хтось вірить, що в їх мізках щось змінилося??? Вони, як і раніше люблять рашку і ненавидять Україну! І як з такими жити? Чому їм нічого не буде за пролиту кров українців і за наші сльози?Невже в нас така коротка пам’ять? Невже забудемо про зруйновані міста, вбитих і закатованих, за тих, хто зараз в полоні і на передовій?
Хочу машину часу. Щоб відправитися в Херсон минулого і замість постів у фейсбуці кошмарити вату дебелим дрючком.
Після чудової кави у правильному закладі, де частина приміщення у підвалі і без вікон (а в середмісті Херсона інакше ніззя), ми пішли на зупинку. І отут почалося: вибух, ще вибух. Всередині все стискається.
“Все норм, це наші по оркам б’ють,- каже Андрій.-Спокійно. А от тепер по нам. Район Корабельної “,- лунає особливо голосний вибух, звук наче щось величезне ламається, і ми ідемо швидше. На годиннику пів на 4. Автобуси уже не ходили на той час. Вважай застрягли на центральному ринку (так, саме те місце, де прилітало не раз, недавно знову був обстріл і загинув чоловік). Вибухи все ближче.
Рахуємо з Андрієм прильоти по звукам. Аж раптом біля зупинки гальмує стара забрьохана автівка. Двері відчиняє сивобородий вірменин із смачним характерним акцентом: “Швидко! Їду до **, беру всіх за 30! До комендантської не встигнете!”
В автівку хутко стрибає боєць ТРО, за ним я і ще одна жінка. Ми довго вмовляємо другу,яка стоїть з коробками. Вибухи наближаються і частішають.Мені чомусь зовсім не страшно. Зрештою, вірменин заштовхує вперту у автівку і ми летимо майже порожніми вулицями.У жінки не було грошей і її довезли безкоштовно,я допомогла розрахуватися бійцю, у якого не було готівки. Так швидко на свій район не їздила ніколи.
У Херсоні поняття повітряної тривоги відносне, ти у напрузі та очікуванні.
Ну от скажіть, що ми за люди такі, де б ми не жили скрізь щось саджаємо, вирощуємо, пестимо, ростимо. Тільки є клаптик землі, зразу є город.
Була в Закарпатті, посадили садок, лохину, трояяяянд, ще й під банки, картоплю, огірки… все що там гарно росте і не росте зовсім. А як же, а спробувати, а вдруг виросте. От.
Поїхала в Англію і що, посадила троянди під банку, штук 7, всі що були придатні для вирощування з букету. 3 (три)! картоплі та петрушку. Інше, кажуть не дуже росте, але треба подумати.
… Хочу додому.
Марина Поліщук
Дарина Лапіна
