Євгенія Весна
Як була мала, дивилася в кінотеатрі “Унесені вітром” та “Час гніву”, перші фільми, що пам’ятаю саме в ньому. Отак і вийшов у житті з них такий собі мікс. А на фото криворукий руснявий артилерист відстрелив сьогодні частину оригінального оздоблення “Ювілейного”. Ясна річ, що то не чиєсь життя, чи тисячі жертв землетрусу, а звичайні шматки жесті. І моєї душі.
Пошкодження зростають, це повільно методично
гра морська битва, де ігрове поле – місто, а ти – корабель, що рухається.
Важко недооцінити стійкість херсонців, що залишилися. Після 3 днів прибуття в місто, я зміг помітити невеликі ознаки неврозу, як тільки поїхав в спокійне місце.
У місті невтомно працює цей смертельний годинник – вихід, приліт, вихід, приліт…
Люди переїжджають, а будівлі ні.
Обидва музеї, перуанський будинок, тепер ювілейний…
У ЗМІ, і від чиновників, все більше повідомлень про те, що війна триватиме, як на нашому боці, так і на іншому боці. Якщо це так, то для Херсона це буде означати поступове, але неминуче знесення історичного центру міста, здається, треба до цього готуватися.
На вечір я зібралася з силами.
Сьогодні вночі прилетіло сусідам. Слава Господу, всі живі.
На ранок ми пройшлися вулицею і жахнулися від кількості понівечених садиб. Біль страшенний.
Але я хочу поділитися досвідом, можливо, хтось скористається.
На початку грудня, коли почали обстрілювати місто, я закрила вікна будинку OSB листами. Тоді мені з усіх боків причитали що воно нічого не дасть. Але…. після свого будинку я попросила про допомогу для наших родин та приміщення Центру і ті, хто попросив, отримали свої листи. І ось сьогодні зранку ми подивитися на свої покоцані листи та в 15 метрах від вирви після міни у нас розкололося лише одне скло.
Тож кому в нагоді: закривайте вікна, трішки врятує.
Сьогодні прочитав «сопливий» допис однієї херсонки, що мов немає куди повертатись. І бачу понівечіні вщент звільнені села, де люди вже накрили плівкою знищений дах і копають городи під посадку.
Повертатись завжди є куди! Птахи теж кожного року повертаються, лагодять свої гніздечка і висиджують пташенят.
Ми сьогодні працюємо і завтра все відбудуємо, і зробимо ще кращими наші міста і села. Адже це наша земля, наша Країна і наша мала Батьківщина з великим героїчним серцем!
Чому зараз так модно знецінювати почуття інших? Вже нічого неможна написати, бо скажуть, що це “сопливий допис”. Можливо, в жінки й рідних не залишилося, або мала дитина, а квартиру розбито вщент. Або ще щось. Всім важко, всім. А декому просто й моральних сил не залишилося, щоб вірити в краще, і так буває. Спочатку ті, хто залишався в Херсоні писали гнівні пости про тих, хто виїхав, потім ті, хто виїхав зневажали тих, хто залишився. Якісь суперечки, кому болить більше, як переживати події, хто більший патріот і як саме правильно любити батьківщину, як поводитись.
На Херсонщині залишилося досить багато дітей. Не будемо звинувачувати батьків – у кожного на те своя причина. Хтось розумів, що родину, де багато дітей, мало хто захоче прийняти, а оренду житла потягнути важко, хтось боявся дитинку з інвалідністю вивозити по небеспечних багатоденних маршрутах, у когось дітки з такими хронічними захорюваннями, що дорогу не перенесуть, хтось очікував народження крихітки… та мало чого!
Все більше жителів Скадовського р-н потерпає саме від доносів колаборантів. Ці зрадники взяли за практику самостверджуватись в місті за рахунок наклепів на сусідів навіть за «не так на меня посмотрел». Патріотично настроєне місцеве населення постійно знаходиться під тиском не лише окупантів а й сусідів – зрадників, тому постійно слід бути напоготові та не спілкуватись з тими, кому не довіряєш як собі самому.
Колаборант – такий же ворог як і окупант. Відповідати буде кожен.
Дарина Лапіна
