От як не вірити в долю?! Для мене врятовані живі малюки в Турції з-під завалів після 148 годин - це справжній доказ Дива.
Ці очі!
Так само як для мене доказ Дива, коли з наших воїнів витягують гранати, які не розірвалися.
Все це Диво! Як в це можна не вірити?! Звісно все можна пояснити з наукової точки зору. Але обставини складаються тим чи іншим чином. І тут постає питання: чому? Хто ці обставини створює?! Який янгол закриває собою цих дітей, людей? Яка їх місія?
Вірте в Дива! І вони будуть траплятися з вами.
Після землетрусу у Туреччині та Сирії, у фейсбуці купа постів про те, що "все не просто так, зсув тектонічних плит через використання зброї". Може даремно не включили географію в НМТ?
Роздуми суголосні моїм власним
"Я розглядаю потрощені вікна бібліотеки Гончара і пошматовані білі фіранки на них. Цими вікнами бібліотека дивиться на інший берег Дніпра – там де залишаються окупанти. Це символічний пам’ятник цій війні – розхристана бетонна будівля бібліотеки стоїть прямо на ліні фронту, на лінії вогню. Окупанти пограбували її – вивезли цінні видання. Шкода, що не обмежились трупом Потьомкіна."
Я не думала, що події, які минули кілька місяців, тижнів та навіть днів тому, так швидко перетворюються на хроніку...
Заплющую очі й пригадую: ось ми в черзі за цибулею, початок війни, швидко зникає все, люди поспішають зробити запаси. Я потім ще захворіла, бо змерзла. Ось жіночка розповідає, як три години стояла за кормом для котів! Ось ми йдемо по хліб на "АТБ" на "Три штика", треба поспішати, бо розберуть... Ось під палючим сонцем народ порозкладав товар: їжа, миючі, ліки - все гуртом, все на вулиці, а йду додому повз "Фреш" й кажу магазину: "Чувак, я скучила"...)))
Звук! Пам'ятаю, що він мене бентежив, цей звук важких смердючих зет-машин. І ці фігури у камуфляжі: сраки мокрі, обличчя закриті, але у футболках - це Херсон!))) Тут жарко, а шо ж...
Коли зник зв'язок, було... ну таке. Вигадували систему знаків, домовлялися, що і де, раптом щось...
Черги за водою - тема окрема. А ще окрема - тягати нагору баклажки!
Є що розповісти. Колись. Як буде трохи більше часу.
Хроніка війни... Скільки ще попереду роботи! Я знаю, що зробимо. І колись те, що є тепер, теж стане спогадом. Про міць, щирість, мужність. Про час, коли гучні гасла втратили пафос. Бо це і є ми. Українці!
Щодо скорочення виплат військовим. А родинам які без доходів, з дітьми, втікли від війни, зруйновані домівки
Чоловіку який служить як забезпечити?
Армія це плата за безпеку! І коли ми свою армію не годуємо, годуватимемо чужу
Армія це система, яка не може працювати «на вимогу»
Сторожу зарплата йде за весь місяць, а не тільки за день коли він злодія піймав.
Хтось виїхав на тиждень (ну, максимум - на два),
Та вже понад порогом повиросла трава.
А тут же вас чекають: "Повернетесь коли?"
Дай Бог, щоб ваші вікна плющем не поросли...
Херсон сьогодні. Щось нове, щось давнє... дроти тролейбусні висять, мов медузи, асфальт покоцаний, наче оспою..., але сонячно і невдовзі - весна - аааа!
Дуже запам’ятався сюжет. Рівно рік тому. Навчання силовиків у Каланчаку на Херсонщині. Вчилися діяти в умовах гібридної війни. Навчання були масштабні, з цікавим сценарієм, з масовкою і димовими шашками. Дуже здивувало те, що приїхало
багато іноземних журналістів. Їх цікавило не так навчання, як ситуація в регіоні напередодні повномасштабного російського
вторгнення. До Зеленського у іноземних журналістів були питання тільки про вторгнення. Він відповів так: “Забагато
інформації щодо глибокої повномасштабної війни збоку Російської Федерації. Навіть
вже кажуть відповідні дати. Ми отримуємо багато різної інформації з багатьох джерел. У нас також є розвідники. Я не вважаю, що розвідка України працює гірше за розвідки інших держав. Ми аналізуємо ту інформацію”.
Місцеві жителі з цікавістю
спостерігали за навчаннями, які тривали три дні. “Нам не страшно, бо нас захищають. Ми вже своє відбоялися”, казали люди.
Бо страшно було у 14 році, під час захоплення Криму.
... Американська розвідка таки
помилилася.
Вторгнення сталося не за
тиждень, а ... за 12 днів. Область захопили за півдня. Силовиків на Херсонщині на той час вже
не було, вони за наказом виїхали напередодні. Беззбройні жителі області залишилися
з “асвабадітєлямі” сам на сам. Каланчак окупований з першого дня вторгнення до сьогодні. Інформації звідти мало. Я боюсь навіть
дзвонити людям, бо це може бути небезпечно для них. Тиск і терор величезний.
І так, я досі не вірю в те, що відбувається, як і не вірила тоді. Бо
відбулося те, чого не може бути. "Давайте вже після вторгнення..." Пам'ятаєте ці мемчики? Тільки зараз не смішно.
Стоїмо з дружиною в магазині біля стелажу з пательнями. Вона показує на одну з них і каже: «А така у нас була в Луганську. Ні, в Херсоні. Чи в Луганську теж схожа була?».
А я думаю, в якому місті ми будемо казати: «А таке у нас було в Дніпрі. Чи в Луганську? Чи в Херсоні?»?
Наскільки довгим буде клятий перелік таких міст?
Я не знаю.
І ніхто не знає.
Тэги: