День 327. 16 січня. Що обговорюють херсонці у соцмережах

В ХЕРСОНІ ПОНЕДІЛОК ПОЧИНАЄТЬСЯ З ОБСТРІЛУ, після якого почалась пожежа. Було достатньо гучно.
Про місце влучання казати не буду, щоб не допомагати ворогу, єдине акцентую що обстріл по мирним кварталам українського Херсону здійснили російські окупанти а не якісь казкові персонажи, як дехто звик говорити.

Я скочив з ліжка після потужного вибуху зовсім поряд. Снаряд прилетів у дах нашого будинку. Вибухотехніки кажуть, що це ствольна арта 152 калібру.
Потім були прильоти через дорогу і на сусідній вулиці. По острову і центру. Влучили в будинок, де працює Червоний хрест, в лікарню, в центр реабілітації дітей з інвалідністю, гуртожиток та об'єкт критичної інфраструктури. Попередньо відомо про сімох поранених, повідомляють в ОВА.
Насправді, сьогодні було дуже страшно. В цих умовах пожежники, медики, ремонтні бригади енергетиків та газівників працюють щодня. За це їм велика повага і вдячність.

Знаєте, для херсонців несподівано багато речей можуть бути дуже чутливими.
Прості та звичні речі. Наприклад, традиційні колядки.
Днями я вперше за багато місяців виїхав за межі Херсону. Побачив звичайне життя.
Світло виключали регулярно, але можна було вийти на подвір'я та слухати тишу. Жодного пострілу. Не треба постійно рахувати "виліти - приліти".
Мій виїзд припав, не знаю як правильно й назвати, бо ніколи й не приділяв уваги тим народним традиціям, скажемо так - на Василя, бо то точно не був (російською) "старый новый год".
До нас зайшли музики з Яремчанської школи мистецтв (якщо я не помиляюся) та заспівали. Боже, як вони співали!
Після другої колядки - я вже не міг стриматися. Я заплакав. Ховав свої сльози, як міг. Й відчував, що я вдома. Й мій дім також вдома.
Зараз я знову в Херсоні. Рахую "виліти" та "приліти", постійно шукаю очима можливі укриття, але я знаю точно, що мій Херсон - вдома.

Я не знаю, що у мене із психікою, але я ставлюся до Херсона, як до істоти, що має душу ☺️ Мені здається, що місто мене чує, розуміє, знає... Навіть, якщо звертаюсь до нього подумки, відчуваю якийсь зв'язок. Не виключаю, що все це я собі надумала, нафантазувала та вигадала.
Це при тому, що мені завжди здавалося, що тут для мене надто спокотно, надто сиро, надто ще шось. Мріяла про Скандинавію, яка вабила холодними водами, стриманістю, закритістю - типу там інтроверту просто рай. До того ж, я обожнюю запах морозу й снігу. І ось тобі маєш! Виявляється я, як та кішка, прив'язалася до знайомих з дитинства вулиць, запахів, звуків...
І кожна рана та тілі мого міста болить і мені. Я не можу заприсягтися, що не залишу. Бо не все в моїй владі. Але я так мрію, що настануть часи, коли без побоювань гулятиму повз паркан "Фрегата" осіннім днем - там шикарний червоний виноград. Сидітиму влітку або свіжим весняним днем на лавці у центрі, де кав'ярні й платани. І сподіваюся, що у вулиць будуть нові назви... Буду без страху бродити Набережною, милуючись лівим берегом. А там, на Лівобережжі, моя любов - Нова Каховка, Малокаховка, Каховка... І дорога до моря. На вибір - Чорне, Азовське... "Кальмари, мідії, рапан!"
Херсоне, серденько моє! Обіймаю тебе душею. Тепло, як навчив мене ти, мій південний, мій затишний, мій рідний!

Я нарешті зрозуміла, про що та їхня казка "Маша и Ведмедь". Прийти в чужу хату, спати в чужому ліжку, їсти з чужого посуду - таке мале, а вже окупант...
(Halyna Kruk)

Останнім часом бачу часто думки про те, що московити б’ють неточними ракетами, які відхиляються від курсу, та попадають по мирним об’єктам. Тобто така думка ніби вони по мирним людям випадково потрапляють, а хотіли по інфраструктурним об’єктам? Справді? То коли вони бьють у Херсоні по Центральному ринку у субботу, чи по супермаркету Сільпо в центрі, чи двічи по будівлі Червоного Хреста, де людям гуманітарку видають в черзі, то вони туди випадково потрапили? А хотіли в інфрастуктурні об’єкти? Для них загибель якнайбільшого числа мирних, що веде до паніки, сльоз, плачу і жалю - теж така собі стратегічна ціль.

Це заставляє людей хапати валізи, кидати своє житло і їхати світ за очи, тим самим порушуючи і економіку і ту ж інфраструктуру. Бо коли мільони людей втікають від війни, економіка руйнується не меньше, чим від бомбардувань. Їхнє завдання терроризувати населення, вбивати якнайбільше мирних людей, нести жахіття і смерть, а не "випадково попали, бо ракети не точні". Тому ніскільки не сумніваюсь, що попасти саме в цей багатоквартирний будинок в Дніпрі і було їхньою ціллю. Ми маємо справу з террором на державному рівні. То ж тримаємось. І допомагаємо постраждалим, тим хто пережив цю трагедію. Царства Небесного загиблим, одужання пораненим. Лютого і неминучого покарання ворогам!

Роблю манікюр сьогодні у салоні. Дівчинка-манікюрниця включила на телефоні відео, у якому йдеться про історію України, про становлення української державності. Слухаємо разом, у кімнаті тиша.
-І чому я в школі не любила уроки з історії України? Це ж так цікаво! - раптом говорить вона.- А тепер живемо в історії…
А трохи згодом додає: «Дев’ятий рік в історії живемо…». І якось так сумно видихає.
-Я з Донецька! - ловить вона мій погляд.
-А я - з Херсона! - так само видихаю я.
І вже далі без слів просто відсилаємо одна одній співчутливі посмішки.
Просто дві переселенки зустрілись в Києві… на уроці історії України.

Я з Миколаєва, свою машину віддала військовим Херсонщини. Для мене Херсонці приклад мужності та незламності.
Завдяки захисникам, які стримували ворога на Антонівському мосту, Миколаїв виграв час і не дав ворогу захопити місто.