колись у путіна спитають на суді: а де був російський народ? І путін, по-дурному посміхаючись, як він це любить робити, відповість: “А він… потонув”.

Девушка с пластикой на губах рассказывает. – Русня перестала ходить в спортзал. Какое счастье. И тренер мой говорит, что они купили абонемент на три месяца и куда-то пропали. Уже дней десять нету. Наверное, в «Нинели» жили.

Голова ОСББ у Херсоні жаліється. У нас кожна друга квартира має борги за тисячу, а то й дві-три тисячі гривень за квартплату. Інколи заходить і за п’ять тисяч. Розумію, багато, хто без роботи, русня вєщає, що платити не треба, всім борги списує по типу. Але що може списати той, хто не має жодного стосунку до нашого будинку, і хто нічого взагалі не робить – тільки обіцянки-цяцянки і голосні гасла. Пенсіонери ж понабирали собі по 10 тис. рублів допомоги, оформили собі русняву пенсію у рублях, ще там якісь виплати оформили, і нормально себе чухають – краще за всіх інших, при серйозних грошах. І вони ж і не платять.

У Херсоні кидають не лише котів і собак, а й машини. Але таке “добро” без уваги не залишається, і якщо довго стоїть без догляду, то може й без колес лишитися.

Подивившись на ці дебільні іранські дрони, називаю тепер путлера ще й «дід – мопед».

поки ми всі легковажно спали, цей наш фейсбучик суттєво покращився.
хтось зранку недорахувався підписників.
комусь (як мені) пощастило ще більше – стрічка засрана “рекомендаціями для мене”.
та шоб вам все життя такі рекомендації підсовували, рукожопи

????????За жовтень ЗСУ деокупували 29 населених пунктів Херсонщини.

Хранителі. Саме так почуваємось. Можете вважати це гординею чи пихою))) Я сама у казки не вірю, тож без образ))) Можливо, нам просто так краще. Так треба. А чи правильно чи ні?
Місто у жовтні особливе. Херсонці знають ???? Й у чудовий день не піти до річки, не пройтися повз червоне листя винограду, не помилуватися жовтим на тлі синього… Ні, це можливо, звичайно, але… Ні! ????
У спальних районах відчуття трохи інакші. А ось у центрі… Фух! Гостей вже більше, ніж місцевих. Можливо, я помиляюся, але враження такі, що умовно їх можна поділити на дві категорії: першим все пофіг, вони розслаблені, не чекають халепи, почуваються “по домашньому”. Другі втомлені й налякані. А коли без форми, то це видно ще більше. Я бачила раз в одному місці тих, що сиділи у черзі “по гражданке” і їм було… соромно. Я вигадую, скажете? Може. Але якщо живеш постійно у напрузі, почуття загострюються. Коли вони бачать, що їх не бояться, нормально почуваються в їхній присутності, а їм треба, наприклад, лікувати зуби, то навіть в очі намагаються не дивитись. І всередині кожен з нас чесно розуміє, хто є хто. Можливо, когось з них не бісить. І тому ще більше лякає.
Мрію про те, щоб повітря очистилося. Від запаху й шуму тих машин. Від звуків чужої попси, котру чекає холівар, бо це просто фубля й неправильно ???? Від напруження й акцентів…
Хранителі. Так… Можливо, це ми собі самі навісили ярличка, але дух міста нікуди не дінеться, можете бути впевнені. Я тут з дитинства. Це все моє. Я по запаху можу визначити зміну пір року ???? Й прямо зараз, попри все, кайфую від улюбленого місяця. Й заборонити це неможливо ????????????

Знаєте, що буде після війни?
Дітей перестануть називати ім’ям Володимир – так само, як перестали називати ім’ям Адольф.
На Заході закриються всі російські приватні школи через небажання вивчати мову фашистів.
Світ прокляне рф, як країну, що породила найстрашнішого виродка сучасності.

центр для ВПО десь на заході України.
– О, ви земляки, я з Херсона
– Ми з Нової Каховки.
Тут пані, що кооординує роботу, з сумом каже:
– А я минулого року відпочивала у Залізному Порту, а от цього року не вийшло.
-Та ні в кого з нас не вийшло, – додає новокаховчанин.

Мені так соромно, що в мене немає часу, бо могла б розповісти багато класних історій про людей, що поряд зі мною вже сім місяців.

Про маму двох дітей, яка виїхала з окупації тільки з третьої спроби і в дитячих речах ховала робочий ноутбук, про жінку, яка зірвала свого чоловіка і собак і поїхала, бо довелося переховуватись, про дівчину, яка вимушена була виїхати через переслідування, а в Херсоні залишились батьки, про хлопця, який поїхав підтримати маму з братом і залишився в окупації, про жінку, із спілкування з якою у мене починається кожний ранок вже сім місяців і інших (вибачте, що не про всіх).
Вони всі в різних містах, вони різні, кожний — з характером, примхами, вадами. Вони з окупованого Херсона і вони — справжні. Справжні настільки, що їм не треба пафосних статей про те, як вони переживали і переживають окупацію, як тікали від неї.
Ці історії ми всі розповіли і розповідаємо один одному. А головне для нас — люди, які перебувають в окупованій Херсонщині, і які так чекають на звільнення. Тому ми просто працюємо, сім місяців — без вихідних, без перепочинку, підміняємо і допомагаємо один одному, підтримуємо, щоб не впасти. І я їм за це щиро дякую.
А свої воєнні історії, ми згадаємо у мирний час, коли зберемося разом у звільненому Херсоні. Ми про це дуже мріємо і віримо, що так і буде.

Осенний Херсон прекрасен…
Но позволить себе просто погулять по шуршашей под ногами листве я не могу…. Вернее не хочу.. Не хочу, потому что рядом “гуляют” люди с автоматами… На рынке гуляют, по Ушакова…. Везде..
Поэтому пробежались с дочкой по Суворке, выпили кофе с тортиком, купили еды и поехали домой.
Да, полюбовались облаками…. Они хороши.
Что то громыхало где-то рядом….
Господи, когда все это кончится?
Херсон терпеливо ждёт…. Ждёт и надеется.. И херсонцы ждут…. Ждут и хранят свой город, свой маленький мир, свою такую многострадальную землю…