Розповідь з Херсона
- сьогодні в районі Залізничної бухі росіяни, що сиділи в кузові машини, викрикували: "хох@лопі@до@ри, вам хана" .
Дивно, що були без броників.
Херсонці кажуть, що це нагадало їм відео з новин про талібів, як вони там кричали з машин. Правда, навряд чи таліби були бухі.
Кому адресували свої крики військові рф, сказати важко. На вулиці були переважно жінки різного віку.
Останні декілька тижнів кількість арештованих, викрадених, зниклих, побитих у Херсоні зросла як ніколи. В місті реальний терор. Подейкують, що найближчим часом він ще посилиться через успіхи наших бійців - посилиться контррозвідувальна діяльність окупантів на тимчасово зайнятих ними територіях. Херсонці продовжують все терпіти, чекати та вірити ЗСУ.
По мотивам общения с хорошей знакомой. Мы говорили на разных языках она на украинском я на русском при этом прекрасно друг друга понимали. И не смотря на то , что во многом мы не согласны все равно остались друзьями!
Да я спокойно отношусь на то , что кто то где то отдыхает и их фото с отдыха меня не волнуют. Каждому свое!
Да я не хочу , чтобы все оказались в окопах и я нормально отношусь к тому , что херсонцы( и не только) выехавшие из оккупации не все идут в армию а многие открывают свои бизнес на украинской территории.
Да я бы открыл границы для всех желающих уехать ( возможно обложить их денежным налогом на выезд) если человек не хочет воевать за Украину то и пусть едет.
Про життя в окупації.
Джерело: Олександр Меньшов.
З розповідей друзів та знайомих, які залишилися в окупованому Херсоні.
По селах тепер часто можна побачити руzzких, таких, що прямо "до серця прикладай". Ходять вулицями та тремтячими голосом питають, чи де є вільні хати, щоб заселитись (у полях та посадках вже холодно ночувати).
-Так ваші вже всі вільні хати позахапували, - невдоволено каже Х.
-А можєт єщьо єсть какіє? Нам би со стіралкой...
-Якою стіралкою, у нас в селі немає централізованого водопостачання, - каже Х. А у самого в голові: "Капець, накрали техніки, тепер ще шукають де спіз...ти".
У місті людей небагато. В центрі, певно, найбільше.
Жіночка неквапливо гуляє з колясочкою по вулиці, під деревами. Назустріч орки, бо відчувається явна руzzка говірка. Накачані, бородаті, правда одягнені у цивільне. Йдуть, теж прогулюються. Один одному жаліється, що у місті зовсім немає людей.
-Пусто, - каже він, - ощущєніє, будто в свою дєрєвню вєрнулся...
Жіночка ледь стримала зауваження. А так хотілося сказати, що там де руzzкі - суцільна порожнеча... І дєрєвня.
Теж мені носії цивілізації!
Коментар від Роман Литвин: "Їхав я якось маршруткою по Херсону. Раптом, на одній з зупинок, заходять в салон трійко молодиків. Точнісінько як у вас - накачані, бородаті, хіба що голоса їх не чув. Може і не звернув би на них увагу, але в кожного з них в руках була складена телескопічна вудка. Думаю, класно, хлопці рибалять десь. А вони зайшли і "рассредоточились" у салоні. Як заходили, гомоніли, а потім сіли в різних кутах. Один прямо перед моїм носом. Дивлюсь я на нього і думаю, а чого в нього така дивна шкіра - геть засмаги немає, ба більше, якась рожева, так, що сонця від створення не бачила. Потім почав думати, де вони збираються рибалити? Бо автобус прямував на Таврік. Отакі зараз рибацюги, від яких краще триматись подалі і нічого не казати в голос".
Телеграм-канал Дарії Зарівної.
Повертати завжди важко. Але повертати своє - це як відновлювати частинку себе.
Це як заново віднайти свою складову, без якої не буде колишньої цілісності та повноти буття.
Це як вирвана сторінка нашого національного Євангелія.
Яку вдалось знайти і відновити загальний текст.
Сьогодні текст благої вісті для нас - це звільнення Високопілля.
Скільки вирваних сторінок нашого Євангеліє ще треба відновити...
Цитата:
" Це відбулося два місяці тому, в мій день народження, 4 липня.
Мій покійний вже дід - він був головним архітектором Високопілля.
Моя досі жива бабуся була продавчинею головного універмагу Високопілля.
4 липня 2022 року їх спільний дім в смт.
Високопілля Херсонської області, який моя бабуся відмовлялася полишати, було зруйновано повністю, російським знарядом.
Від дому, який вони з дідом будували всеньке своє життя, лишилася одна воронка.
Пуста земля. Бабуся вижила чудом, за її словами «якраз пішла поратись в дальній город».
Після цього їй вже не було де ночувати.
З усього, що у них з песиком Дружком нині лишалось, був один курятник слеш велика собача будка.
Переночувавши пару днів в курятнику, бабця вийшла з нами на зв‘язок і сказала «Добре, забирайте мене, я більше не не можу бачити цю воронку на місті нашого з дідом дому, не можу спати в собачій будці. Забирайте, я не можу це витримати».
Нарешті у нас були розв‘язані руки: ми евакуювали бабулю до Кривого Рогу. Там її вже чекала моя мама. Бабця більше чотирьох місяців жила без світла, тепла, а їжу готувала собі на кострі у дворі.
Тому їй сильно потрібно було привести в порядок тіло. З цим мама впоралась досить швидко.
А от з пораненою змученою душею було сильно складніше.
Бабця наша втратила пам‘ять і, певною мірою, розуміння того що взагалі відбувається. Поплавило її від усіх цих подій, одним словом.
Працюємо над цим.
Бабця з дідусем мали якийсь практично релігійний пієтет до нашого дому в Високопіллі.
Вони не були релігійними, але цей дім, який вони вдвох будували все своє життя, як я нині розумію, насправді був їхнім храмом, їхнім монотеїзмом і їхнім Євангєлієм.
Це був той Едем, до якого вони намагались сховатись, врятуватись від екзистенційного жаху життя.
Все погане лишалось за межами дому.
Вдома могло бути тільки хороше.
Там завжди було прохолодно, навіть під час херсонської липневої спеки, а ще - дуже чисто.
І приємно пахло свіжою постіллю і милом.
Там висіли дуже красиві репродукції відомих картин, я вивчала мистецтво з них.
І книжки, цілі колекції, від Олександра Дюма до Джеймса Хедлі Чейза, красивенні, в чорних палітурках.
Років в десять я підсіла на цих авторів, мені страшенно подобався стиль і передбачуваність обох, я читала їх запоєм.
Замість аналою в цьому храмі стояв велетенський годинник з курантами, який натурально бив на всю хату кожної години - і це був ужас, якщо чесно.
Але дідо то дуже подобалось. Він постійно лягав спочивати від тими курантами в спеку.
Дідо, як очільник нашого сімейного культу ВИСОКОПІЛЬСЬКОГО ДОМУ, і як будь-який поважаючий себе лідер секти, звісно мав і свою уніформу. Він все своє життя носив темно-сині штани. І все.
Це була ідеальна уніформа. В ній він пас кіз, будував щось в Високопіллі, засинав вдень в степу разом з козами, встромивши свого довгого красивого носа в херсонське синє небо.
Дуже рідко, коли була вже якась ну дуже офіційна причина, дідо вдягав рубашку.
В серванті стояли якісь екзотичні лікьори, які бабці дарував мамин колишній чоловік, моряк.
Бабці дуже подобалось їх показувати, але ніколи, ніколи, чорт забирай, не куштувати.
Все в цьому домі було таким, хай і по-селянському, але ідеальним, ніби ми - п‘ятизірковий готель, який очікує секретних агентів, які перевірять його на відповідність найвищим готельним стандартам.
Юнг би плакав, одним словом.
Якби побачив цей дім.
Це був сенс життя, і це був витвір мистецтва.
Я скоріше куплю собі новий столик, ніж нову сукню.
А в кінці весни, повертаючись з зустрічі з малою, купила собі в свою київську квартиру дуже красиву вазу з темно-зеленого скла.
Моя мама аж заклякла: «та можливо буде новий контрнаступ, яка вазочка, ну ти шо, з глузду з‘їхала».
Але для мене це дуже важливо: все красиве, що я бачу, зустрічаю по життю, я забираю в свій дім. Дім надихає і наповнює мене.
І я думаю це щось глибоко пращурське, це установка глибинна, сформована в мені родиною, правом крові.
Я нічого з цим не зроблю.
Це в мені з того, високопільского дому.
Якого більше немає.
Але прапор України над лікарнею на вулиці Гагаріна, де був дім бабці і дідуся - є.
І це чудово".
фільтраційні заходи, обшуки, затримання на Херсонщині супроводжуються тиском окупантів на людей за українську мову.
можуть знущатися з української, вимагати "гаваріть на нармальном" і бити за мову.
Тэги: