День 192. 3 вересня. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Настільки звикла спати під вибухи, що коли тихо, буває, мучить безсоння, бо неспокійно на душі від цієї тиші. Буває сплю, і не розумію, чи сниться, чи дійсно вибухає. Ясність вносять лише ранкові новини.

Дітей з Присиваської ТГ батьки мають власним транспортом возити або в Чаплинку або в Асканію. Погрожують забрати дітей в інтернати, якщо не будуть возити до шкіл.
Садочок в Григорівці відкрився. Сірожа Кліщевський особисто їздив тиснути на працівників.
Десь 15 працівників сільської ради хотіло звільнитись, нікому заяви не підписав.
Донька Кліщевського тим часом втекла з окупації до Європи.

Тренинг на тему: “Умение терпеть” продолжается уже седьмой месяц…
“Великий” тренер оказался настолько невелик, что, несмотря на свои объёмные знания в этой теме: НЛП, рефрейминг, влияние, переключение, замена внутренних комментариев, найти себе занятие или новое увлечение, отказаться от идеализаций, остановить внутренний диалог и т.п., сам себе признался в том, что не умеет терпеть так, чтобы не съезжала собственная крыша ☹️.
Дуже гарний вислів українською: “Терпець урвався”. Так, він у мене вже давно урвався, і що? А нічого! Бо терпіння – то вимушений стан, то некероване насилля над тобою, і ти не можеш нічого з цим вдіяти. Так, можна себе обдурити на якусь годину або дві, але ця чорна хмара знову наповзає і притискає тебе до стіни.
Але в мене з’явився дуже великий інтерес: з’ясувати, що відбувається там – за довготривалим виснажливим терпінням.
Може там щось гарне? ????

Літо, осінь….
Немає зараз ніякої різниці.

Стоят две женщины и обсуждают афиши на остановке. – О, а что это у нас за Театр юного зрителя появился? – Та это русские отжали наш кукольный театр. – Шесть спектаклей и везде один и тот же режиссер-исполнитель. Труппа из одного человека и директор – не густо. – О, а вот гляди – спектакль «Чайка» 18+. – Охренеть у них «юный зритель». Это у них в «Чайке» что – маты или постельные сцены? – Та вот же дописано – «абсурд». – Точно «абсурд».

Порожні вулиці тимчасово окупованої Білозерки сумують за звичним мирним життям під українським прапором…

На пляжах Арабатської Стрілки нашестя медуз. Їх тепер ніхто навіть і не прибирає.
“Минулого року йшов трактор, навантажували їх туди і вивозили, бо неможливо було зайти в море, а зараз, звичайно, їх ніхто не прибирає, бо людей немає і нічого. Це якесь кладовище медуз”, – каже місцева жителька.

Обнаружил у себя “скил” из оккупации.
Неудачно купил невкусную хавку в АТБ. Сижу давлюсь, а в голове мысль: “жри, другого не будет”. Только когда съел половину, до меня дошло, что можно выбросить и пойти купить, что-то нормальное. И то ещё минут 10 не мог решиться выбросить, типа на черный день оставить, а вдруг пригодится.

Спостереження останніх днів: Діти граються у дворі, батьки теревенять неподалік про життя-буття. Цілий день “прильоти”, гупає десь недалеко і дуже гучно. Раніше, як гупало, всі швиденько збирались, забирали своїх малят і хутко ховались “по нірках”. Це було раніше. А зараз батьки теревенять, діти граються у дворі. Під гучні вибухи, які лише додають настрою і вселяють надію в окупованому Херсоні…

Бабця з Херсону, котра зараз в Каліфорнії у доньки, каже своїм сестрам, що лишилися в Херсоні і Чорнобаївці: беріть грошву у цапів, не відмовляйтеся, нехай вони збідніють, гади! А вони не хочуть) Їм матеріально допомагає племінниця, живучи в Америці)
солодкі бабулічки

Розмова херсонки і харків’янки по месенджеру. Харків’янка: “Уявляєш, як жити в умовах постійної повітряної тривоги? У кожного з нас на смартфоні стоїть програма “Повітряна тривога”, яка спрацьовує по кілька разів на добу. Ці постійні “прильоти” фактично виснажили нервову систему. Кожного вечора лягаєш спати і не знаєш, чи доживеш до ранку. Народ у Харкові дуже знервований”. Херсонка: “А у нас інші проблеми – ми живемо у гетто. Щоразу, коли йдеш у місто, чистиш смартфон і не знаєш, повернешся додому, чи ні.

Але, на відміну від вас, кожен “прильот” для херсонців – як музика, бо розуміємо, що прилетіло нашим кривдникам (хоча в оригіналі звучить краще: “цим уй0бк@м”). Навіть не знаю, кому з нас важче. Ми нервуємо, зустрівши військових у місті, а ви – радієте. Ми вже теж хочемо радіти військовим у місті, але НАШИМ”.