Чоловікові 70 років (Олексій Вадатурський).
Він мультимільйонер, міг уїхати в Європу і там доживати свої роки у спокої. Лишався в Миколаєві, працював, жив під обстрілами, пишуть, що багато кому допомагав.
І в цей час петиція про "випускайте мужиків з України" набирає 25 тисяч підписників.
Які різні світи.
Піднімемо тост за Чорноморський флот Росії - ДО ДНА! - жартують у ЗСУ.
А, може, і не жартують)))
Це повний треш й змагання на випередки за хайпом й якимось визнанням, а не сторінки політиків.
Є проста єдина стара істина, яку можна інтерпретувати: «кесерево - кесарю»
Досягнення на фронті, з довірою слухаєш та читаєш від військових.
Від політиків треба чути щось внятне, на кшталт, як у цій війні вижити цивільним. Як і куди й чим евакуюватися, як вижити херсонцям, дорослим й дітям?
Та інші соціально-економічно важливі моменти мали би розкриватися.
Сьогодні моя тітка, з якою не було зв’язку 4 місяці, вибралась з окупації на півночі Херсонщини. Через річку під обстрілами, потім пішки до підконтрольної території. Тітці 75. Їхнє село майже розбите і спалене. А у вцілілих покинутих будинках заселилися росіяни. Мародерять. Худоба бігає вулицями у пошуку їжі. Чоловіків, які не повиїжджали, катують в погрібах. Хай всі причетні до цих звірств будуть прокляті.
Орки пытаются восстановить Антоновский мост. Работают без расчетов нагрузки, без инженерных планов - просто накрывают плитами поврежденные участки. По непотвержденной пока информации для этого они собирались использовать ПАГи, аэродромные плиты. Естественно, качество ремонта и надежность моста после него вызывают большие сомнения. В любом случаее, координаты Антоновского моста после этих манипуляций не изменятся...
У донських казаков набіги на Туреччину звалися "походами за зіпунами".
А нинішній набіг на Україну - "похід за жигулями".
Добігає липень. Війна не закінчується. Хто там давав 4 дні-4 тижні-4 місяці? Де?...
Антоновский мост вдалеке... пляж Люди, спасаются от жары и отключаются от депрессий.
Пока сидела, общалась - сама отключилась от всего происходящего... Куча молодежи и родителей с детьми, которые нашли способ радоваться жизни даже в этих обстоятельствах.
Поки весь світ прикидається в соціальних мережах, що все добре, я ... роблю те саме).
Живемо – значить це добре. Як живемо? Мабуть, як виходить... Намагаємося? Начебто і так. Іноді навіть намагаємось бути корисними.
Обговорюючи сьогодення, спіймали себе на тому, що про початок війни говоримо, ніби це було так давно! "А пам'ятаєш?" І дійсно, наче у фільмі, бачиш себе у величезній черзі за... та за чим-небудь! Бо брали все, що лишилося. Бачу, як стою на холоді за цибулею. Синя. Й цибуля, і я. Принесла, застудилася, захворіла. Пам'ятаю багато чаю)))
Свіжі спогади, але ніби давно: ночівля у коридорі. Біганина за вайфаєм. Сафарі за продуктами й котячим кормом по базі. Й постійно: "У вас є? Вам треба? Ми з вами поділимось..." Святі мої люди - сім'я, друзі, волонтери, просто знайомі, що стали ближче...
Ми навчились посміхатись, коли траур щодня. Ми маневруємо у протиріччях, бо це сюр, а як інакше? Ми читаємо новини, але порівнюємо свої очікування із тим, що бачимо на власні очі.
Я вже ніяк не реагую на те, як нас називають. Якщо чесно, мені вже однаково, бо на виправдання шкода й енергії, й часу. Та й перед ким? За героїв же щиро дякую, але це теж не зовсім так, бо якщо ми і являємо приклад людяності, то просто вважаємо, що це норма.
Тэги: