Дарина Лапіна
– Мама, война!!!
– Шо ти таке кажеш, доця?
– На нас Росія напала!
І кілька діб не змолкали вибухи і стрільба, а через кілька днів по вулиці вже їхали Z -танки і Z-БТРи, а в наші вікна з автоматів стріляла Z-піхота, яка йшла в сутінках на півзігнутих.
Окупація. Черги за їжею.
Пусті магазини.
Незаконні арешти (викрадення) цивільних.
Вбивства містян.
Беззаконня.
Виїзд.
***
Не можу зупинити сльози, Але у той же час не можу перестати дивитись ті відео, які зараз поширюють люди, згадуючи початок повномасштабного вторгнення.
Так, неначе увесь цей біль було законсервовано у мені, а зараз кришечки сковирнули.
Ми не вивчили один урок — не всім і не все можна прощати. Тепер важливо засвоїти цей урок, щоб він не повторювався у майбутньому.
Світлий спомин усім загиблим, сил, наснаги і гідного ставлення усім, хто зараз бореться, заспокоєння тим, хто страждає, повернення усім, хто у полоні.
***
Війна залишила болісний відбиток у житті мешканців Голої Пристані. Окуповане місто зіткнулося з гострою нестачею медикаментів, відсутністю повноцінного медичного обслуговування та обмеженим доступом до продуктів харчування.
Однією з найболючіших проблем залишається медицина. У місті не працюють лікарні, а доступ до життєво необхідних ліків надзвичайно обмежений. Багато мешканців змушені шукати альтернативні способи лікування або виїжджати в інші населені пункти, ризикуючи власним життям.
Люди з хронічними захворюваннями опинилися у вкрай складному становищі, адже ліки від серцево-судинних хвороб, діабету, астми та інших недуг практично недоступні. Кількість продовольчих магазинів у Голій Пристані значно скоротилася. Життя на межі виживання. Та попри всі ці труднощі, голопристанці тримаються. Люди допомагають один одному, діляться запасами та підтримують сусідів у скрутний час.
***
Три роки…Не віриться, що війна йде так довго. Якщо б хтось сказав мені про ці три роки у перші дні війни… Не знаю, чи витримав би від відчаю…
***
Три роки жахів, невизначеності та неприйняття. Одинадцять років бою з ворогом і зі своїми, з тими, яким усе похеру, окрім холодильника, грошей і спокою. Я так сподівалась, що відкриються очі у кротів… Все частіше сняться рідні місця та ще живі друзі. Краще за них уже нікого не буде, та й ніхто не потрібен інший. Дніпро, в якому ще років 10 ніхто не купатиметься, Олешковський ліс, напханий мінами та снарядами, улюблені “рибні секретні місця”. Психологи в один голос кажуть: прийми і живи. Чим далі, тим сумніше. Це не життя, це існування. Де накосячили сліпі кроти я знаю, а де я так накосячила? Я пам’ятаю кожну мить та повік не забуду…
***
ФБ наповнений сьогодні спогадами, фотографіями, усі – одні поперед одного хочуть чимось поділитись…..просто хочеться помовчати.
Ян Ярчук
