Євгенія Весна
Три дні виснажливої дороги, 8 тисяч гривень з людині, яка зуміла вивезти з пекла, і розбитий ноутбук, так вийшло… Ціна питання моєї безпеки. Отак “знаходьте можливості і виїжджайте з окупації” – це для пані Верещук… Я знайшла. Хто ж тепер покриє мої збитки? Розумію, що ніхто. Добре, що хоч так. Жива. Серце залишилося на Херсонщині.
В мене для спілкування залишився лише фейсбук і вайбер. Але інтернету дуже паганий. Квіточок вам своїх поки не додаю, бо з ними грузиться все складніше))
Минулого року ці дні були насичені тільки думками “який пансіонат вибрати? може змотаємось на день до Лазурки? може поїхати на тиждень, два? що там з “медузянами”?”
Там море, там сонце, там “кукурузааа, пахлава медовая, ягодиии”…
Наразі я думаю тільки про, чи побачу я ще цю набережну? чи відчую запах моря? рідного, теплого! чи доведеться звикати до чужого, холодного….
У Херсоні подекуди, за вимогою окупантів, з’являються подвійні цінники – в гривнях і рублях. В одному супермаркеті залишили цінник на презервативах лише в рублях. Як гадаєте чому?
Я о тех чинах “патриотах”, что бросили города феврале -марте. И теперь рассказывают, что нам делать и как жить!!! Какими коридорами выезжать, и как выжить. Нет ни выезда, ни въезда, а сколько голодающих и просящих хлеб!!! Да город живет, но своей особенной страшной жизнью. Я не вижу улыбающихся детей и людей. Это очень страшно! Но мы живем!!!
Оце сиджу і думаю, чому рашка помішана на гівні? Оцей чел, що тягає гімно Путіна за собою, в чемодані по світу, солдати які сруть на столи , ліжка, а самі сплять поруч на підлозі, сруть в своїх танках та серед хати де живуть. Сорокін з його Нормою, в якій кожен день всі їли гівно, скульптури з гівна які вони роблять, крадіжки унітазів як щось сакральне, щось куди можна складати гімно. Ну і новини як вони оце топляться в гімні в своїх містах типу Мурманська. Може це щось ритуальтне?
З кожним днем усе більше пересвідчуюсь у тому, що херсонці просто неймовірні люди. Сильні, незламні, чудові!
Ми не лише самі намагаємось якось вижити у цьому окупаційному божевіллі, а й допомагаємо тим, хто цього ще більше потребує.
До знайомих хлопців підходить дідусь. Чистенько вбраний, але ледь ходить. «Хлопці, тІлька не бийте, – каже – можна попросити трошки грошей на їжу, песію ж не зняти з картки». Купили йому продуктів. «Ну, тільки це не просто так, – говорять – анекдот який нам роскажешь». Розказав, разом посміялись))
В начале пятого, рискуя жизнью (комендантский час до 5 утра), муж пробирается закоулками к ПриватБанку, чтобы записать меня. В 4.45 на месте. Я 200-тая. ДВУХСОТАЯ! Люди там с 2 ночи. Быть расстреляными их пугает меньше, чем не получить деньги. Дают только с личной карты владельцу. По 3 тысячи. Сменяя друг друга, родственники дежурят у входа до 2-х, чтоб не пропустить очередь. Почему до двух? Потому что банк дольше не работает, ведь транспорт в городе перестает ходить в 4-ре:)
Концерт рашисти затіяли, завезли зальотних артистів, повідомляють в скадовській групі. Дивитися на них прийшло кілька десятків людей. І то, ще треба враховувати скільки там стояло наших партизан, які придивлялися до ворогів).
Нєсмєтну кількість глядачів помітили і відмітили і рашисти)) певне, дивуються, чого б то: ми людей викрадаємо, українців вбиваємо, зв’язок відключили, зелені коридори блокуємо, а вони нас ігнорять. Якісь невдячні)
Марина Поліщук
