“Часом краще зробити ампутацію і швидко “поставити на ноги”: історії травматолога з військового госпіталю

Травматологи у госпіталі роблять спільну справу – намагаються врятувати якомога більше не тільки життів, але й кінцівок. Проте кістка – не головне.

Поранення характеризується станом м’яких тканин. Бо кістку ми можемо потім виростити, і розтягувати, “вирівняти” деформації тощо. Та якщо м’які тканини та судини пошкоджені – ампутація.

Спершу намагаємося врятувати, часто – розраховуємо на диво. Операції можуть тривати 5-6 годин. І якщо на ранок все без змін – тоді ампутація.

Доводиться включати психолога, бо хлопців треба підтримати. Більшість з них морально готові до того, що втратили кінцівку. Не було такого, щоб хтось у ступор впадав або переходив на негатив.

Як би це цинічно не звучало, але часом краще зробити ампутацію і дуже швидко поставити на ноги пораненого, а функцію втраченої кінцівки – відновити.

Ще тоді, на початку війни з Росією у 2014 році солдати з добробатів (добровольчі батальйони – ред.) не вважалися офіційними підрозділами ЗСУ. Тобто поранених бійців “Азову”, “Дніпро”, “Айдару” везли у цивільні лікарні. Їх було багато, особливо на самому початку. Я їздив на усілякі навчання, зокрема до фахівців з НАТО, на лекції у Київ, щоб надавати бійцям кваліфіковану допомогу.

У нас були випадки, коли кілька років ми намагались врятувати поранену кінцівку і так, і сяк. Вийшло! Але ресурс, таймінг і психіка хворого – це теж такі речі, які треба завжди враховувати.

З військовими працювати легше, ніж з цивільними, бо у них є розуміння, що вони роблять свою роботу. Ризиковану, складну, надважливу. Вони підготовлені до форс-мажорів.

Наприклад, вже після повномасштабного вторгнення до нас потрапив морпіх після полону, покликали на консультацію. У нього дві ампутації: верхня та нижня кінцівка, не якісно зроблені. Тож ми мали визначити, чи треба зробити на рівень вище.

Дивлюся: молодий хлопчина спортивної статури, з тими ампутаціями все нормально, різати не треба. А він на це все дивиться з сумом. Питаю в нього:

– А що ти лежиш, ти ж спортсмен?!

– Так, я борець, боксер.

– А що ти тоді вилежуєш? Рука права ціла – ціла. Де гантеля?

– Я давно вже лежу, мені тут не дають нічого.

– Дайте йому якусь гантелю, – кажу до персоналу, – бо я сам привезу.

– О, ну все, життя налагоджується, док! Це найголовніше, якщо можна, – заявляє мені хлопчина.

– Не можна, а потрібно. Друга нога ціла? Та ціла. Ти що, повертатися не збираєшся?

– Збираюся.

– Тоді працюй. Вектор руху маєш.

Психологія дуже важлива. Будь-яка спеціалізація, передбачає спілкування та підтримку. Бо жаліти, сидіти, за руку тримати – це нічого хорошого не буде. Тільки так: працюй.

До нас привозили й “рашиків” (полонених росіян). Суто по-людськи вони дуже нам не подобалися. Все торочили про навчання, навалювали по методичці. А за кілька тижнів просто мовчали – навіть каяття у погляді не було. Вони розуміли, куди їдуть і нащо їдуть.

Жодної любові до них нема. Але насамперед це – пацієнти. Ми не такі тварюки, як вони. Тому просто доводилось виконувати свою роботу механічно.

Ще одна цікава категорія – цивільні. Вони не захищені від слова “зовсім”, зокрема жінки та діти. Бо в селі сезон – треба на поле, сіяти.

Показують гарні картинки, як на тракторах тягнуть орківську техніку, але ті ж падли гатять. Нам привозили трактористів у жахливому стані, таке страшне – студентам не покажеш.

Одного разу після операції мене покликала завідувачка відділення і питає, що у пацієнта в нозі. Бо на рентгені незрозуміло: чи то повітря, чи одяг, чи може ще щось. А там внаслідок вибуху в м’яких тканинах комір утворився, куди кілограм землі і бруду забилось. Це все вигрібали потім, вимивали.

Але є й ті, що самі пригод шукають. Наприклад, знайшли не розірваний снаряд і вирішили розібрати його на цвєтмет (кольорові метали). А коли щось не розбиралося – кувалдою разочок постукали. Того, хто це зробив, навіть не збирали, а іншого привезли без рук, без ніг та без ока.

Отакі “підприємці” потім у госпіталі розказують про нездійсненні подвиги. Один так збрехав, що він – льотчик чи в танку горів… Але тоді були з ними в палаті хлопці з добробату, вони почули брехню. То цивільний каталці своїй чкурнув так, що тільки його і бачили. “Льотчик”…

Перші дні повномасштабного наступну найбільше врізалися у пам’ять. Усі були схвильовані, стресовані, перелякані. Перші 2 місяці я жив у госпіталі, і від початку вмовляв жінку з дітьми виїхати. Два тижні вона відмовлялась, але якось я не витримав і після чергового “ні” надіслав їй фото поранених за добу.

За кілька хвилин вона передзвонила мені і зі сльозами запитала, навіщо я це зробив. Я розумів, що не хочу, аби таке сталося з моїми рідними. Тож коли дружина зібрала валізи та дітей, стало легше працювати, бо вони – в безпеці.

Військових тоді теж багато до нас везли, особливо піхоту. Оперував поранення верхньої кінцівки – куля застрягла під сухожилками. То військовий одразу, ще на хірургічному столі питає: “Ну що, забрали? Рука буде працювати? Якщо так, то я погнав, бо там мої хлопці, їм не весело. У мене ж друга працює, я там за дроном посиджу, щось пороблю“.

Або привезли хлопців-танкістів з обширними опіками, вони у засідку потрапили. То вони більше переживали за побратимів та спалену техніку, що не буде чим воювати. Я тоді зловив себе на думці, що оці військові чудом вижили, а в думках у них про те, щоб було чим воювати.

Якось привозять вояку з передка, він каже: “Мені потрібен ключ”. Дивимося на нього, мовляв, який ключ, де поранення? Він каже, що треба звичайний, гайковий, ногу зрихтувати. Думали, контужений. А тоді задирає штанини – у нього обидві ноги – протези. Каже, що одна ще нормальна, а на іншій – вузол розкрутився.

Крім молодого покоління, в українській армії є й чоловіки старшого віку. І в них вже все болить, всі хронічні болячки “вилізли”. Бо стрибати то в ровчик, то в окопчик, бігати, повзати в амуніції та броніку – треба здоров’я мати.

Один такий приїхав, просив, аби швидко “підрихтували”. Ми його тейпували, бо мали напрацювання у роботі з суглобами, спинами. За кілька діб повернувся з військовим медиком, аби ми того навчили, бо таких людей у взводі багато.

Є військові, з якими ще з 2014 року спілкуємось. Наприклад, Павло з Майдану одразу поїхав на Схід. В одній з перших мінометних дуелей отримав поранення, його побратими – загинули. Ми йому руку відновлювали, потім його в Київ відправили, а тоді – за кордон. Він в Іграх Нескорених брав участь.

Зараз знову намагається в ЗСУ потрапити, але після поранення брати не хочуть. А він – не здається, втретє збирається на фронт.

Дивлюся на наших хлопців і розумію, що у Західній Європі ніхто б не чинив такого спротиву, як ми.