Віталій Кім, голова Миколаївської обласної військової адміністрації, в інтерв’ю Радіо НВ розповів, як Миколаїв пережив варварські ракетні обстріли РФ 10 та 11 жовтня і продовжує чинити опір окупантам.

– Наскільки добрий день сьогодні для Миколаєва та області?

– Як рахувати: жертв немає, поранених немає, тобто день добрий.

– День добрий, але руйнування є, я так розумію.

– Ні, за сьогоднішню добу у нас відпрацювала ППО, по області та по командуванню Півдня, у нас є лише збиті ракети, а руйнувань немає.

– Чим росіяни обстрілюють місто?

– Зараз вони обстрілювали в межах своєї «акції» по обстрілюванню цивільних міст України та критичної інфраструктури, то летіли Калібри, безпілотники [Shahed-136]. Я вважаю так, що летіли через нашу область, тому ми їх збивали. По Миколаєву, можливо, теж було, але збиті на території області, добра кількість ракет і Shahed-136.

– Летіли, на вашу думку, на Одесу?

– Вони точно летіли на Одесу, точно летіли на північ країни, там у них варіантів багато, бо вони керовані. Вони навіть змінювали курс після відпрацювання ППО, вони шукали як обходити та змінювали думку вже під час руху.

– Я на цю тему розмовляв із Борисом Філатовим, чи є у вас ідеї щодо боротьби з цими «мопедами»? Це таке явище, з яким треба боротися, що називається, слухаючи небо і збиваючи часто зі стрілецької зброї.

– Ми готуємося і працюємо, у нас є щонайменше три успішні кейси, коли це було збито додатковими засобами через крупнокаліберну стрілецьку зброю. Розкривати назагал нічого не будемо, але це працює. Взагалі мені доводили, що ці Shahed-136 — це спочатку були тренувальні цілі для шилок. Це означає, що вони збиваються шилкою, збиваються крупнокаліберними кулеметами, стрілецькими. Можна працювати по них.

–  Ви спілкуєтеся з військовими, що з того, про що ми можемо повідомити зараз, якою є ситуація в районі?

– Складною, контрольованою. Це все, що можна повідомити. Бої ідуть щодня, просування наших, але що стосується військової інформації, потрібно, аби давали лише військові, щоби не зашкодити.

– Кількість трофеїв збільшується?

– Так, збільшується.

– Можете похвалитися?

– Ні, у нас купа папірців, які треба оформлювати, тому потрібно спочатку все зробити, потім говорити. Є додаткові екземпляри [техніки], добрі.

– Ви передаєте їх ЗСУ, яка доля цих екземплярів?

– Чесно кажучи, ми їх ремонтуємо, два екземпляри ще ремонтуються. Бо вони приходять у такому стані, який зараз у російської армії [загалом]. Там стан дуже не дуже, скажімо так. У нас ще тиждень-два йде на те, аби поновити до боєздатного стану і щоби можна було кудись передати.

– Я бачив, як ви з російського броньовика замість фільтра витягували якісь ганчірки, так?

– Там не ганчірки, а кришка від каструлі, там таке, уже ліпили хто як може.

– Що у місті, як живе місто зараз? Як долаєте наслідки обстрілів, які руйнування?

– Руйнувань багато, більше 13 тисяч пошкоджених чи зруйнованих будівель по області. Комунальні служби за 7 місяців уже вибудували собі алгоритм, то ми дуже швидко відновлюємо. Але більшість адміністративних будівель, які отримали прямі влучання, ми їх не можемо ремонтувати та відновлювати.

Можемо відновлювати лише ті, де вибиті вікна, покрівля, двері, ми це все швидко відновлюємо, а зруйновані – ні, чекають на кінець війни для того, аби повноцінно до цього підійти. Тим паче, що у нас непоодинокі випадки, коли вони б’ють в одні і ті ж цілі, незрозуміло для чого.

– Тобто немає якогось алгоритму, куди вони б’ють?

– Немає. На нашу думку, по-перше, у них недостатньо інформації зараз, у них є типові цілі, які нанесені на карту ще за Радянського Союзу, які у них імовірні чи потенційні, вони туди і б’ють. Розвідка у них майже не працює, тому що ми тут працюємо з колаборантами.

– Мені на Київщині показали карту, яку кинули окупанти після відступу, вони користувалися картами ще десятих років, на яких навіть певних населених пунктів не було.

– Там не було пунктів, по-іншому дороги йдуть, на тих картах у них є військові містечка, які давним-давно вже приватизовані і там уже є будинки чи приватні будівлі. І туди летить, це стосується Києва, Миколаєва, всіх. Тому вони по базових своїх цілях гатять, не розбираючись.

– Ви сказали, що в окупантів зараз значно менше інформації, це означає, що місцевих навідників удається нейтралізовувати, знаходити їх і розбиратися?

– Перш за все працює СБУ, по-друге, працюють усі служби по недопуску людей до об’єктів, які є потенційно небезпечними в інформаційному полі. Робота йде в усіх площинах, тому це така комплексна програма для того, аби не надавати інформацію окупантам. Часто-густо вони збирали інформацію в людей, які навіть не підозрювали цього.

Як вам пояснити? «Як справи? Та от була там-то, там-то, а що там? От те-то. Військові задовбали. А що, чому? Та приїхали, біля мого будинку стоять, курять, насмітили». І таке буває, що люди, не знаючи цього, допомагають. Ми це теж викреслили для того, аби в інформаційному полі не було зайвого. Працюємо з особовим складом, аби вони теж дисципліну тримали.

– За вашими даними, з Миколаєва люди намагаються якось виїхати? Яка ситуація з місцевими цивільними, намагаються виїхати чи в основному зараз тримаються в місті?

– Уже місяць як вони намагаються в’їхати. У нас збільшується кількість людей у місті, тому що за різними причинами, у когось гроші закінчилися, хтось дуже сумує, хтось уже не може на чужині чи в іншому місці і їдуть до Миколаєва. Багато людей виїжджають, живуть не в місті, під містом, на дачах, але на роботу їздять до міста, тобто багато людей повертаються.

– Я розумію, що ваше місто південне, але все ж таки у вас є тривога перед зимовим сезоном, зважаючи на те, що росіяни б’ють по інфраструктурі?

– Звісно, у нас це і є єдиними ризиками, які можуть бути, що вони розгатять якусь інфраструктуру. Але ми це розуміли ще на початку літа і почали пропрацьовувати ці варіанти на початку літа. Важко через воду, через те, що трубопроводи рвуться від солоної води, насоси виходять із ладу. Але що ми маємо робити? Маємо лагодити це та запускати. Зараз у нас є певний запас матеріалів, який потрібен нам для ремонту гіпотетично в зимовий період, сформовані операційні бригади, які будуть це ремонтувати.

– А комунальників вистачає?

– Комунальників вистачає, вони працюють добре, злагоджений механізм також. І я вам скажу так, що у нас навіть поліція попросила комунальників не прибирати (і журналісти просили), не прибирати так швидко, бо буває, що прилетить о четвертій, а до дев’ятої ранку вже прибрали і вони не можуть зафіксувати збитки, ураження тощо. Комунальники у нас працюють швидко.

– До речі, коли ви стежили за цим масованим обстрілом українських міст і столиці, що ви про це думали? Я з того погляду, як ваш досвід трансформувати на інші міста України? Досвід стійкості, зокрема інфраструктурної.

– З погляду військового, від цього нульова ефективність, що робить Росія. Вона це робить не задля воєнної користі, а задля політичної користі, аби хоч якось відповісти на провали на фронті та на зруйнований Керченський міст. Якби вони нічого не зробили, то це би люди в Росії сприйняли як беззубість.

Вони чітко розуміли, що військового сенсу немає, аби їх би заплювали і вони: ну давайте кидати ракети в мирне населення, аби хоч якось свій рейтинг притримати. І там почалося: о, давайте ще, давайте ще, яка приємна новина. Саме тому вони розтягують ці удари по дню, щоб у них були новини.

– Тобто ви думаєте, це вони таким чином працюють виключно на внутрішню аудиторію?

– Це 100%, нульова ефективність, не зруйновано жодного військового об’єкта. Не постраждала військова інфраструктура, військові об’єкти, військові люди, техніка, нуль. У нас із витрат — це ракети ППО, якими збивають їх ракети.

– А як ви думаєте, після цієї, як ви іронічно назвали «акцією», те, що зробила Росія, все ж таки посилиться військова допомога Україні з боку партнерів?

– Я вважаю, що на 100%, бо вони теж це розуміють, але не мають вибору. Вони це зробили, розуміючи, що підтримка України тільки збільшується, тому що це абсурд, коли сім місяців не було масованої атаки на міста, на інфраструктуру, а тут, коли припекло і люди вже кажуть «роби щось», він ударив, аби якось виправдати те, що він не беззубий.

Він розумів, що після цього кроку країни Європи та Америки, наші європейські демократичні партнери, звісно, посилять допомогу Україні для того, аби отримали більше ППО.

Бо вони розуміють, що Росія може ще раз ударити по цивільних містах, зокрема по посольствах. Постраждало, наприклад, посольство Німеччини, в юридичній площині це трактується як напад на країну — члена НАТО, чесно кажучи. Тому я вважаю, що звісно, підтримка зросте через те, що вкотре ствердяться в думці європейські та американські партнери, що ми маємо справу з неадекватним керівником країни-агресора, країни-терориста.

– Яка допомога зараз потрібна місту?

– Як то кажуть, шліть грошима. Допомога потрібна в першу чергу на ті товари та обладнання, яке ми використовуємо на допомогу ЗСУ, для облаштування укріплень, для доукомплектування. Для різних речей, які вони використовують як військова хитрість і таке інше. Звісно, у нас є бюджет, на який ми можемо закуповувати все необхідне.

Стосовно гуманітарної допомоги, вона теж потрібна, тому що всі призвичаїлися до війни, трохи виснажилися фінансово допомагати. Але у нас усе так само не працює бізнес, людям важко, тому допомога потрібна будь-яка, хто чим може, той хай тим і допомагає.

– Розвиваючи тему допомоги місту, яким чином, куди слати?

– Дивлячись що. У мене є заступники, відповідальні за кожен напрямок: військовий, гуманітарний, енергетичний, інфраструктурний, це все різні речі. Якщо ви запитуєте про контакти, то контакти нашої пресслужби чи приймальні є офіційні, ми не відмовимося ні від чого. Весь Миколаїв знає мій контакт, знайти, як допомогти місту, це лише питання п’яти-десяти хвилин.

– Весь Миколаїв знає ваш контакт, це не заважає працювати? Люди до вас регулярно звертаються, з якими проблемами?

– По приватних проблемах я не реагую, бо немає часу, відверто кажу. Але по проблемах міста, регіону, я реагую завжди.

– Яка ситуація у вас [з бомбосховищами] для місцевих у місті? Чи відбуваються якісь зміни, обладнання? Наскільки ця інфраструктура є діючою, аби люди справді могли спускатися та захищати себе, своє життя під час цих ракетних обстрілів?

– Так, наскільки я пам’ятаю, у нас було 113 бомбосховищ із часів Радянського Союзу, вони були приватизовані. Розуміємо, що ми не можемо під час війни організовувати повноцінне бомбосховище, щоби забезпечити 100% населення, порахувати логістику тощо, бо зараз усе було вирішено з колін, найближчі підвали використовуються як бомбосховища.

Але на зараз підвали — це і є укриття для людей, які вже облаштували це, чесно кажучи, самотужки і зараз використовують як сховища. Ситуація погана. Треба буде її вирішити після нашої перемоги з урахуванням такого сусіда як Росія.

– А з тими, що були бомбосховища, як ви вважаєте, потрібно якось вирішувати це питання з власниками, аби вони були задіяні за своїм прямим призначенням?

– У власників не дуже є вибір, вони, звісно, допомагають. У нас напевно не було такого, власники бомбосховищ всі відчинили двері, майже всі, і можна буде використовувати їх як сховища. Питання в тому, що через логістику не можна переміщуватися на пару кілометрів для того, аби сховатися.

Через те, що ми надто близько до фронту, у нас немає такого часу для реакції. У нас, по-перше, працює правило двох стін, треба сховатися всередині своєї квартири. Якщо такий напад як зараз, є ракети з Каспію, є п’ять-десять хвилин, то можна спуститись у підвал. Насправді часу на реакцію, щоби дістатися до реального бомбосховища, немає, і це небезпечно, навіть по вулиці переміщуватися, знаючи, що дійсно летять ракети.

– Ви дуже близько до фронту, по суті справи ви форпост України на півдні. Ви приймаєте людей, які тікають з-під окупації, з Херсонщини, з окупованих територій?

– Через лінію фронту у нас такого немає, йде через Запорізьку область, через Василівку, там теж є проблеми на пропускному пункті. У нас це було раніше, до того, як окупанти почали розстрілювати приватні авто. Ми не можемо контролювати та забезпечити безпеку, тут перестали їздити.

Дуже щільна лінія оборони та нападу і немає можливості тут проїхати. На зараз через наш напрямок не працює, ні через Миколаївську, ні через Херсонську область, не працює евакуація. Працює через Запорізьку.

– Я обіцяв запитати про ваше почуття гумору. Як вам вдається зберігати таке почуття гумору?

– Це інші люди роблять, я цього не робив, зрозумійте, тому це народна творчість.

– Але ж народна творчість не на рівному місці, вони ж відмічають характер людини, правда?

– Можливо, але знаєте, як навчав мене батько колись, що ти не бреши і тобі запам’ятовувати нічого не доведеться, люди все відчувають. Якщо ти щирий, люди це бачать і чують, вони відповідно реагують. Якщо ти надів якусь маску і намагаєшся кимось бути, люди теж це відчувають і реагують відповідно. Тому який є, маємо те, що маємо.

– Але вам подобається така народна творчість?

– Мабуть, так, а от моїй дружині – ні.

– Чому?

– Вона переймається, говорить: ти був найкращий лише у мене, а тепер у всієї країни.

– Якщо серйозно, на вашу думку, що ми всі маємо зробити для найшвидшої перемоги?

– Дивіться, у нас був етап, коли все пропало, коли напали росіяни, у нас був шок, хаос, ми всі боялися, зокрема і в мене. Потім, коли ми зрозуміли, що можемо давати їм відсіч, у нас був емоційний підйом: ага, ми зараз надаємо, порвемо всіх.

А зараз у нас стадія роботи: треба брати, з холодною головою і з гарячим серцем працювати на нашу перемогу всім, незалежно від того, це західна Україна, східна, центральна, треба не забувати, що ми воюємо, закочувати рукава і працювати, кожен на своєму фронті.

Замість кожного українця ніхто воювати не буде, це наша війна загальна і наша проблема загальна. Треба просто працювати, може, не хочеться, але треба. Зараз час працювати, робити не те, що хочеш, а те, що треба. Треба працювати.