У грудні 2022 року світ приголомшила новина: на деокупованій Херсонщині знайшли дитячі катівні. У них росіяни піддавали тортурам неповнолітніх українців, яких підозрювали в шпигунстві на користь ЗСУ. Інколи «на підвал» забирали посеред вулиці, вириваючи дітей буквально з рук матерів за те, що виявляли непокору окупантам, пише hromadske.
На наш запит в Управлінні інформаційної політики Офісу генпрокурора уточнили: «спеціалізованих» катівень для дітей не встановили. Тобто місця тортур були спільними для дорослих і для підлітків. Ми знайшли підлітка, якого там утримували, і поговорили з його мамою та правоохоронцями. Герої на публікацію погодилися, але попросили змінити їхні персональні дані.
«Коли сина вели “на підвал”, ставала на коліна, щоб його відпустили»
16-річний Ілля з Херсонщини провів «на підвалі», у катівні росіян, 6 днів. Це трапилося наприкінці літа 2022-го. Просто над його камерою була кімната тортур. Двічі туди потрапив і сам Ілля.
Його мама Олена каже, що окупанти вперше звернули увагу на хлопця в липні — на проукраїнському мітингу. Туди Ілля пішов, попри її заборону. Він не вигукував гасел і не тримав у руках українську символіку, однак його «поставили на олівець». До цього часу вдома в них уже були обшуки.
«До нас приходили з обшуками кілька разів. Це називали перевірками. Цікавилися, чи немає в нас українських прапорів, хто живе, чи нікого не ховаємо в хаті. Кого ми могли ховати, коли вся область була “під ними”…» — згадує Олена.
Після мітингу окупанти знову прийшли. Обшукували всі будинки на вулиці, перевертали речі.
«Завжди ходили з автоматами, тому їм ніхто не суперечив. Могли хіба обережно попросити: “Хлопці, не перевертайте речі, не ламайте”, але щоб не пустити чи ще щось — страшно. І до нас прийшли. У хаті була я із сином. Вони зайшли втрьох: один стояв на дверях з автоматом, двоє інших порпалися в шафі. Білизну всю вивернули, одяг, взуття порозкидали — шукали щось», — розповідає Олена.
Чоловіки тоді підійшли до Іллі й сказали: «Ти підеш із нами».
Олена взяла сина за руку й спитала: «Чому? Куди? Ми ж нічого не робили!»
Росіяни відповіли, що Ілля «ходив там, де не можна».
«Тоді я зрозуміла, що це про мітинг. Син казав, що бачив мітинг, але ж він не брав у ньому активної участі, за що його кудись відводити? Я підійшла до цього росіянина, попросила лишити сина», — розповідає Олена.
Крізь сльози жінка пригадує: казала, що син ще малий, нічого не розуміє, нічого не робив. Це не подіяло — його почали виводити з будинку на вулицю. Олена намагалася взяти за руку військового, але той її відштовхнув. Іллю вивели надвір і запропонували розповісти, що він знає про українських військових.
«Тоді ходили чутки, що нашим хлопцям (ЗСУ) передавала інформацію молодь. Якось чи бігали до них, чи зустрічалися — не знаю. Я знала точно, що це не Ілля, та й узагалі не вірилося, що це реально, бо ми були оточені російською армією, — розповідає Олена. — Ілля сказав, що нічого не скаже, хоча він нічого й не знав. Той, який у них був головним (я так думаю), його вдарив автоматом по голові, розбив губу. І Ілля сплюнув кров — так склалося, що тому чоловіку під ноги».
Хлопця відразу ж скрутили — кілька разів на очах матері ще вдарили під ребра та в обличчя. Олена на колінах плакала, просила, щоб сина відпустили. Однак його забрали. Як з’ясувалося — до слідчого ізолятора, так званої катівні, на вулиці Теплоенергетиків.
«Зрозуміли, що я просто пацан, який нічого не знає»
Шість днів Ілля провів в одній камері з кількома десятками полонених. У кімнаті місця всім не вистачало. Доводилося спати, підібгавши під себе ноги, через це вони дуже боліли.
«Мені він розказував, що його допитували двічі. У перший день, коли тільки привезли, побили, бо вимагали, щоб розказав усе, що знає. А Ілля мовчав — та й що він скаже? Але били тоді не сильно — по ногах, трохи по руках. Синці в нього були після цього… Вдруге — на четвертий день, влаштували ще один допит. Отоді вже сказали, що й струмом його катуватимуть і що поламають кістки. Прив’язували його, всі з автоматами стояли, інколи на нього направляли, щоб розговорити.
Ілля той раз уже сказав, що нічого не знає. Мені він ще тоді сказав так: “Вони зрозуміли, що я простий пацан і нічого не знаю”. У камеру його все одно повернули, ніби щоб іще подумав. А в п’ятницю ввечері привезли на машині додому. Висадили під двором і поїхали», — пригадує Олена.
Усе його тіло було в синцях. Сильно був побитий правий бік. За словами підлітка, один із росіян ногою вдарив його по ребрах. Усі ці дні на всіх полонених давали невеликий пакет сухарів, літрову пляшку води й недоїдки з сухпаїв. Одного разу трапилася надгризена цукерка — її віддали Іллі.
«Що там насправді відбувалося, я не знаю. Він мені не все розповів тоді, сказав: “Тобі не треба знати”. Може, соромився, бо я тільки нещодавно дізналася, що вони всі ходили справляти потребу в куток тієї камери. Там мав сморід стояти страшний, але він нічого не казав мені про це — випадково в розмові проговорився», — каже матір підлітка.
Побиття, моріння голодом і тортури струмом: як окупанти катували полонених
Потерпілі дали свідчення прокурорам, що їх били електричним струмом і кийками, не надавали медичну допомогу, чоловіків і жінок утримували в одних камерах. Бувало, що затриманих по 20 діб тримали без світла. А часом світло, навпаки, використовували як метод впливу на ув’язнених — не вимикали цілодобово. Крім цього, полонених (серед яких і діти) приковували кайданками.
У Генпрокуратурі кажуть, що в приміщеннях були камери відеоспостереження — за в’язнями цілодобово наглядали. Якщо вони без дозволу переміщалися — били. Також морили голодом і давали мінімальну кількість води.
Нині прокурори Херсонської обласної прокуратури розслідують 7 кримінальних проваджень за фактами викрадення дітей і неповнолітніх. Потерпілих — 8 хлопців віком від 14 до 17 років — тримали разом із дорослими, обмежували в їжі й погрожували вбити. Хлопці опізнали російських військовослужбовців, які з них знущалися. Дії окупантів підпадають під статтю 438 Кримінального кодексу, яка передбачає довічне ув’язнення.
На щастя, випадків смерті дітей унаслідок знущань у катівнях не зафіксували. Та шкода від такого перебування ще довго може про себе нагадувати.
«Червоні прапорці», які сигналізують, що дитина потребує допомоги психолога
Як травматичний досвід змінює поведінку дитини, пояснює психологиня фонду «Голоси дітей» Наталія Сосновенко. Раніше активна дитина може замикатися в собі, або ж навпаки — спокійна може стати гіперактивною.
«Про травму може говорити втрата апетиту або підвищене відчуття голоду, порушення сну, апатія або агресія, постійне перебування в “позі ембріона”. Це можна помітити й у повсякденних справах та поведінці: відчуття провини, труднощі з увагою та зосередженістю, погіршення пам’яті чи уваги, збіднення або ж підвищення мовної активності. Нерідко травми проявляються в загостренні хвороб. Зокрема, у частих болях у шлунку, головних болях, розладах дихання чи роботі серця», — каже Сосновенко.
Крім того, у підлітків (дітей 12-18 років) ознаками посттравматичного стресового розладу є раптово проявлена егоїстичність, небезпечна поведінка для життя дитини чи її оточення, бунти — як «домашні», так і шкільні. Різка зміна у стосунках із рідними та друзями, уникнення спілкування чи депресія, способи віддалитися від почуття сорому, приниження чи гніву. Американський національний центр ПТСР акцентує, що «червоними прапорцями» є й бажання помсти та нічні кошмари.
Усе це необов'язково свідчить про наявність у дитини ПТСР чи інших розладів, проте може бути ознакою, що вона потребує психологічної допомоги та підтримки.
«Хибною є думка батьків, що потрібно зробити все можливе, щоб дитина/підліток якомога швидше викреслив/ла з пам’яті всі події тортур, насильства, смертей. Ці думки є помилковими, тому що діти та підлітки потребують психосоціальної підтримки, психологічного супроводу. Батьки повинні бути залученими до реабілітації дітей після пережитого та звертатися по допомогу до фахівців. Врівноважений стан близьких дорослих є основним чинником, який забезпечує успішну динаміку цього процесу. Тому комплексний підхід до реабілітації дитини сприятиме адаптації не лише дітей, а й батьків», — наголошує психологиня.
Аліна Євич, hromadske
Тэги: