Автор: nikvesti.com 21 Июня 2022 15:00

Командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка лейтенант Євген Пальченко протягом першої доби масштабного вторгнення РФ на територію України прийняв щонайменше чотири бої з ворогом та забезпечив вихід своїм товаришам по службі з оточення. Про те, як це було, він розповів в інтерв'ю «НикВести».

Євген Пальченко, позивний «Пісня», у 23 роки отримав звання Героя України, оскільки завдяки його діям удалося врятувати техніку та життя багатьох українських військових, які в першу добу вторгнення потрапили в оточення російськими військами на Херсонщині.

За 2 дні Євген разом із довіреними йому взводами танків прийняли бої в 4 населених пунктів Херсонщини: Сергіївка, Олешки, біля Антонівки (бій за Антонівський міст) та біля Чорнобаївки.

Коли в Україні розпочалася війна на Донбасі, Євгену Пальченку було 15 років. Він каже, що ніколи не шкодував про вибір професії, а військовим став, наслідуючи приклад старшого брата, який зараз також захищає Україну на Сході.

У ПЕРШІ ГОДИНИ ВІДКРИВ ВОГОНЬ ПО КОЛОНІ ВІЙСЬК РФ

Коли Росія вторглася в Україну, перейшовши кримський перешийок, бригада перебувала на бойовій підготовці на Олешківському полігоні в Херсонській області. Військові тренувалися щодня до пізньої ночі. 24 лютого, у день вторгнення, Євген повернувся до казарми після 2 ночі, а вже о 4:30 його з товаришами по службі розбудив сигнал тривоги. Каже, до останнього не міг повірити, що почалася повномасштабна війна, хоча військові й розуміли, що тривога не навчальна. Тоді він ще не знав, що найближчі 3 доби пройдуть у постійних битвах.

— Десь о пів на п'яту почув сигнал тривоги «червоний 999». Я не вірив до останнього, я просто лежав на ліжку знесилений і просто хотів спати. Ми розуміли, що це бойова тривога, – розповідає він.

Військові поїхали до танків. Як тільки вони вишикувалися, налетіла ворожа авіація, сталося два бомбардування і все майно підрозділу було знищено, проте люди вціліли. Танки бригади висунулися вглиб Херсонської області, щоб зустріти вогнем російські війська біля Північно-Кримського каналу.

«Пісня» отримав команду взяти 2 взводи (6 танків) і вирушити до Сергіївки під Новою Каховкою, щоб прикрити міст через канал і виграти час для інших військових. На місці танкісти організували спостереження і згодом побачили, як рухається колона ворожої техніки.

— Я дав команду всім танкам на відкриття вогню. Було знищено танк, БМП. Буквально на дистанції 4 кілометри. Задзвонив телефон, дзвонив начальник нашого батальйону. Він сказав: «"Пісня", відходь звідти, бо тебе вже не визволять. Відходь на Олешки, нас тут уже беруть у кільце, нам треба вийти з оточення», — згадує Євген Пальченко.

Він зазначає, що відходити й віддавати таку величезну територію росіянам хлопцям не хотілося. Хоча вони й розуміли, що сили супротивника перевершують їх у десятки разів.

ПОДВИГ, ЗА ЯКИЙ ОТРИМАВ ГЕРОЯ УКРАЇНИ

Дорогою назад побачили колону техніки ЗСУ. Вона стояла заблокована між Раденським та Олешками. На той час на Антонівському мосту вже були російські військові, причому не лише десантники, що висадилися з вертольота, а й важка техніка, яка змогла дістатися мосту раніше.

Командир батальйону отримав завдання зачистити міст від російських військ, організувати «зелений коридор» та вивести величезну колону української техніки, заблокованої в Олешках. У зв'язку з цим «Пісні» наказали йти першими на прорив.

— Страху не було. Був адреналін, а страх повністю відключився, — каже він.

Росіяни глушили зв'язок, тож постійного контакту між захисниками не було. Біля першого мосту на шляху до Антонівки (через річку Конка. — Прим. ред.) на ту мить уже стояв знищений танк ЗСУ. Танк перед цим пішов на прорив, щоб вивести товаришів по службі з іншої ділянки.

— Перед поліцейським постом праворуч на мене йшли сили ворога. Усі з протитанковими засобами націлені на мій танк. У мене був увімкнений прилад нічного бачення, я їх усіх бачив, як на долоні. Довго не думаючи, відкрив вогонь по них із НСВ (великокаліберний кулемет. — Прим. ред.), вони всі попадали, як кульки, як м'ясо. Прямо, як розповідають, коли їх беруть у полон, що відправляли молодих хлопців, які нічого не знали, не мали тактики бою, — згадує лейтенант.

Взвод рушив далі. Їх знову атакували російські військові, бій був виграний, точку взято, а колона техніки, що стояла позаду, почала вихід.

Проте виникла інша проблема — критична нестача палива. Через якийсь час підтягнувся бензовоз і вдалося трохи дозаправитися. Однак тоді було отримано повідомлення, що до них рухається колона ворожої техніки — понад 100 одиниць. Налетіла ворожа авіація, піхота, яка зазвичай прикриває танки, трохи відійшла назад, хлопці залишилися «голі».

— Перед машиною лейтенанта Бобра, покійного, падає авіаційна бомба, фугасний снаряд, він вибухає, праворуч вибухає газова бочка. Командир сидів спостерігав зверху. Він загинув. Нас починають обстрілювати міномети, ліворуч ідуть ДРГ супротивника з автоматами та кулеметами. За триста метрів від мене падає бомба, а танк був за 150 метрів від мене. Я беру автомат, закидаю на плече та біжу до свого танка, — розповідає Євген Пальченко.

Військові отримали команду обороняти танки та вступили у бій. При цьому в танк Євгена прилетів снаряд із РПГ, після чого він перестав повертатися в один бік, проте з цією неполадкою продовжував боротися ще кілька днів. У попередніх боях машина теж встигла зазнати пошкоджень, тому виявилася несправною система наведення кулемета. Однак і це не завадило взводам під командуванням «Пісні» дати відсіч російським військам.

СПРОБА ПІДРИВУ АНТОНІВСЬКОГО МОСТУ

25 лютого лейтенант отримав завдання зайти в село Інженерне (передмістя Херсона), разом із десантниками з 80 бригади зачистити завод і вийти в Наддніпрянське, звідки вдарити по техніці ЗС РФ на Антонівському мосту, забезпечивши підхід для можливого підриву. Проте ворог зайшов з іншого боку — із каховського напрямку, зірвавши операцію.

— Плутанина була як з нашого боку, так і з ворожого. Шквальний вогонь, нальоти, вибухи, авіація, артилерія, - каже він.

Підрозділи Збройних сил України знову опинилися в кільці.

— Навідник Винниченко сказав екіпажу: «Відходьте, я вас прикрию». Він відкрив вогонь по супротивнику сам із вежі, я прикривав його. На нього вийшла танкова рота: десять Т-72 та п'ять БМП. Там було чисте поле, я побачив, як вони на нього рухаються. Першим пострілом Винниченко знищує один танк, другим — роззуває другий танк, третім — знищує БМП. Він виліз із танка і побіг у бік Херсона, наздогнав свій екіпаж. Вони разом відходили в бік Херсона. Херсон тоді ще був наш, — розповідає військовий про бой.

ВІДСТУП У БІК МИКОЛАЄВА

Наступною командою, яку він отримав, було рухатися до Чорнобаївки, зайняти позицію, з якої можна було б контролювати міст над залізницею. Вони зайняли оборону, але через відхід техніки на Миколаїв танки взводів Євгена Пальченка залишилися без прикриття.

— Знову танкісти залишаються «голі». Я телефоную командиру бригади, запитую: «Куди піхота поділася, чому я знову залишився сам». Він каже: «Ти ще там? Іди в бік Миколаєва, на вас сунуть переважаючі сили противника», — розповідає хлопець.

Проте виїхати військові не встигли — на українських захисників знову вийшла техніка ворога, майже одразу снаряд потрапив у танк «Пісні».

— Ми горимо, я кажу екіпажу: Тікаймо, зараз здетонує боєкомплект». Я кричу решті екіпажів відкрити вогонь праворуч, щоб ми могли відійти. Ми тільки зіскакуємо з танка, відходимо і прилітає ще один снаряд, — каже він.

Екіпаж танка Євгена пересів на броню іншої машини, хлопці почали відходити, а росіяни їх наздоганяти.

БОЇ В МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Наступний бій прийняли вже на Миколаївщині — неподалік села Шевченкове. Лейтенант зазначає, що цього разу дії військових різних бригад були більш злагодженими. Проте кілька машин було пошкоджено — не відкривалися клин-затвори стволів. Російську атаку відбили, але через неполадки не змогли добити машину, яка забирала пошкоджену техніку окупантів.

Внаслідок дій роти Пальченка на Миколаївщині були звільнені села Котляреве, Шевченкове, Зелений Гай, Оленівка, Костянтинівка та інші.

Згадуючи перші дні битв, Євген Пальченко розповідає, що українським військовим постійно допомагали місцеві жителі — вони ділилися продуктами та інформацією про переміщення ворожої техніки.

— Коли ми зайшли до Інженерного, було таке відчуття, що збіглося все село. Хтось приніс чай, інший печиво, той тушонку, той сало, той хліб, ковбасу. Усі хотіли нас нагодувати, — зазначає він.

Також лейтенант каже, що головним стимулом залишитися живим для нього було бажання побачити свою маленьку донечку.

— Ідуть бої, і ти розумієш: «Я хочу до доньки, хочу її побачити», — згадує він.

Протягом перших днів йому зрідка вдавалося сповістити коротким повідомленням батьків та дружину про те, що він живий, а поговорити з рідними Євген зміг лише 26 лютого.

Євген беззаперечно вірить у перемогу України та вважає, що результатом цієї війни має стати вихід на кордони країни, які були до 2014 року.

«Кримська допомога» - є черговим фейком від рашистів

«Ми, 10 беззбройних жінок, стояли проти 20 окупантів з автоматами». Історія дівчини, яка прожила 70 днів в окупованому Мелітополі

У Мелітополі та Бердянську окупаційна влада встановила нові комунальні тарифи й вимагає оплату в рублях

Порожні квартири в Мелітополі окупанти віджимають і продають на російських сайтах оголошень

На Одещині феєрверки та рух транспорту без глушників відтепер - під забороною