Життя під обстрілами: право на вибір чи ілюзія захищеності?

Автор: Свирида Наталія, БІЛОЗEРКА.INFO

82-річний Микола Іванович відмовляється евакуюватися із Кізомису, який щоденно обстрілюють російські військові. Пенсіонер ризикує власним життям через домашніх тварин. Його підопічні – це шістнадцять котів та чотири кози. Саме вони тримають господаря вдома.

«Я не можу не вставати з ліжка, навіть коли погано почуваюся. Вони ж голодні. Збираюся із силами і починаю поратися по господарству. Кожного дня процеси ті самі: приготувати, подоїти, нагодувати, напувати, вивести кіз на пасовисько».

Догляд за тваринами відволікав пана Миколу від тривожних думок в період окупації. Після звільнення правобережної Херсонщини пенсіонер мріяв про спокій та мирне життя. Натомість став свідком справжнього апокаліпсису. Внаслідок ворожих обстрілів сьогодні у Кізомисі не лишилося жодного вцілілого будинку, зруйновано школу, дитячий садок, бази відпочинку, ФАП. Із населеного пункту виїхали дві третини мешканців. Лишилися практично одні пенсіонери.

«Коли росіяни почали атакувати село з авіації, мені дійсно стало страшно. Не зважаючи на свій вік, я хочу жити. Може б вже й евакуювався, але куди подіти всі ті живі душі, за яких я несу відповідальність? Кинути – не можу, душа плаче. От і сиджу під вибухами. Що їм (має на увазі кіз), то і мені», – говорить Микола Іванович.

У сусідньому з паном Миколою Велетенському, яке також потерпає від ворожих обстрілів, мешкає 73-річна пенсіонерка Ася. Жінка не може полишити свій дім, адже він нагадує їй про щасливе подружнє життя та покійного чоловіка.

«Ми з чоловіком будували будинок більше тридцяти років разом, з нуля. Все самі, до останньої цеглинки. Чоловіка вже немає… Але будинок – це все, що я маю і все, що мені нагадує про наше з ним життя.

Я дотримуюся всіх можливих рекомендацій щодо захисту. Встановила на телефон попередження про повітряну тривогу. Тільки-но почую сигнал – відразу спускаюся у підвал.

Чи є страх? Так, є. Неправда, що літнім людям вже немає чого боятися. Жити хочеться у будь якому віці. Але попри все – їхати не буду. Не хочу. Та й нікуди, всі родичі тут».

48-річна білозерчанка Ірина не виїжджає із селища, оскільки не може лишити самотню матусю, яка навідріз відмовляється евакуюватися.

«Я мама доньки, якій 19 років. І донька матері, якій 78 років. Не їдемо саме через мою маму. Вона заявила, що залишається попри все. Разом із тим, якщо я кудись виходжу, або їду хоча б на день – в неї істерика.

Під час окупації мама пропонувала нам з донькою виїхати. Але погрожувала тим, що нам не буде з ким обійматися, коли повернемося…

Зараз щось схоже. Можливо, це егоїзм з її боку. Але я її дуже люблю і не можу залишити.

Моя ж донька має свободу обирати, де бути. Але, мені здається, що вона дивиться на мій приклад. Проте, на відміну від мене, донечка переконана, що все буде добре і ми зустрінемо перемогу всією родиною».

Більшість молодих сімей виїжджає із прибережних населених пунктів Білозерської громади. Проте не всі готові евакуюватися з Херсонщини та обирають сусідні села. Там теж не скрізь безпечно, проте ближче до рідного дому… 37-річна мати-одиначка Юля з Білозерки не хоче їхати до інших регіонів України. Жінку стримують переживання за житло, роботу, труднощі з адаптацією.

«Моє життя – двоє моїх дивовижних синочків. Живемо поряд із мамою. Для мене був дуже важкий період, коли під час окупації всі почали масово виїжджати із селища. Мене неодноразово охоплювала паніка: куди їхати, що я можу, як там влаштуюся, де брати гроші? Ці запитання не давали мені спокою, це був дуже складний час. Проте зараз, коли є реальна загроза потрапляння чи то ракети, чи то снаряду – мені легше дихати, аніж в окупацію. Правда після того, як наприкінці квітня у Білозерці внаслідок ворожого обстрілу рознесло сто будинків, я виїхала у сусіднє село. Там трошки тихіше та безпечніше дітям. Сподіваюся, що це не на довго. Налаштувалася на літо. Ніби як у відпустку поїхали», – розповіла білозерчанка.

Частина людей, які залишаються жити у постійній загрозі ворожих обстрілів, знайшли себе у допомозі іншим: працюють, волонтерять, надають психологічну підтримку.

«Для мене ніколи не стояло питання виїзду. Я переконаний, що потрібен тут. Знаю багатьох односельців, які партизанили під час окупації та допомагали наблизити наше звільнення. Більше можливостей допомогти нашій армії у білозерців з’явилося після деокупації. Сьогодні ми із друзями організовуємо збір коштів на допомогу нашим військовим. Знаєте, як це надихає, коли односельці за лічені дні збирають десятки тисяч гривень?! Мене переповнює гордість за те, що маю щастя жити поруч із такими людьми і бути корисним іншим. Крім того, долучаюся до організації допомоги тим, чиї оселі постраждали після обстрілів. Такі собі благодійні толоки», – розповідає 36-річний Андрій із Білозерки.

Волонтерство допомагає витримати випробування війною і 52-річній пані Світлані з Дніпровського.

«Максимум куди я виїхала – це з Дніпровського у Білозерку. Не думаю про погане. Не тривожуся про вибухи. Доглядаю за хворою мамою, яка лежить вже 5 років, та активно займаюся волонтерством. Мій день розписаний по хвилинах. І якщо до війни я мала намір продати будинок і виїхати за кордон, то зараз – не впевнена, що дійсно цього хочу. Якщо мій будинок вціліє, напевно повернуся жити у Дніпровське. Дуже скучила за ним. Дім для мене, як жива людина. Прошу його ще трішки потерпіти і зачекати на нас…»

Психологиня громадської організації «Білозерський центр регіонального розвитку» Інна Корміленко пояснює, що на відмову людей евакуюватися впливає низка чинників.

Людьми рухають емоції та почуття. Вони обирають залишатися під обстрілами з різних суб’єктивних причин. Головна з яких – страх. Реакція людини на страх буває трьох видів: бий, біжи, замри…

«Біжи» – це про тих, хто обрав зібратися, поїхати, рятуватися… Вони рухаються, не сидять на місці. Якщо немає можливості їхати, то обирають фізично активний спосіб життя. В селі переважно сажають городи, займаються домашнім господарством. А дехто під обстрілами навіть робить ремонти. Це наче і не логічно. Але матеріали є і щоб зберегти психіку, треба задіяти тіло, відчувати, що ти живий і в змозі щось створювати.

«Бий» – обирають переважно ті, хто пішов захищати свою батьківщину. Замість обслуговувати страхи, вони трансформували їх у «меч помсти». Їм теж страшно. Проте вдарити по ворогу, із запалом – це правильно вивільнена енергія страху. Є звісно йі ті, хто має таку ж реакцію, але залишаються у мирному житті. Тоді це проживається як сварки, напади, критика у бік держави, президента, рідних… Немає значення, кого «бити» словом. Це і є реакція на страх.

Третя реакція – «замри». Більшість людей, які залишилися жити під обстрілами, перебувають у її міцних обіймах. Страх диктує свої думки. Він ніби шепоче: «Ти не знаєш, як там буде. Можливо виїхати – це страшніше, ніж залишатися. Ти не знаєш дороги. Ти не знайдеш житла. В тебе там нікого немає. Ти залишишся сам на узбіччі життя… І ці думки сприймаються як істина.

Звісно є безліч суб’єктивних моментів. В кожного, хто залишився, є свої зобов’язання: хворі родичі; тварини, за яких треба нести відповідальність; будинки, до яких українці прив’язані, як ніхто інший. Волонтерські справи, робота та активна діяльність, як вклад у загальну перемогу.

Війна – це стрес. І якщо на початку цієї вакханалії ми могли говорити про гострий стрес, то зараз у багатьох він перейшов у хронічну форму. Психіка щосили намагається впоратися і часто працює на підвищених обертах. Вона страждає. У людини це може проявлятися, як втомлюваність, неуважність, апатія і небажання щось змінювати, депресіями, тривогами, болями у м’язах та тілі, бажанням «забитися» у своєму будинку і обмежити спілкування або середовище. Стрес за цей час пройшов свої звичні стадії: від тривоги – до виснаження. Тому якось протистояти обставинам у людини просто немає сил.

За словами заступника начальника Білозерської СВА Олексія Журавленка, сьогодні у безпековому плані найскладніша ситуація – у Дніпровському та Кізомиському старостатах, де наразі проживає понад півтисячі осіб. Ворог майже щодня атакує цю територію з авіації та артилерії, знищуючи цивільну інфраструктуру. На жаль, є жертви серед мирного населення.

Спеціалісти військової адміністрації проводять роз’яснювальну роботу серед місцевих мешканців, які щодня ризикують власним життям. Людей намагаються переконати евакуюватися в інші регіони країни, де їх готові прихистити, або виїхати у безпечніші населені пункти в середині громади. Наразі такою можливістю скористалося понад сімсот осіб, зокрема, евакуйовано шістдесят дітей.

Для тих, хто залишається жити у вищезгаданих старостатах, військова адміністрація та волонтери організували підвіз бутильованої води, продуктів харчування, засобів гігієни. У Пунктах незламності працюють генератори. В разі надзвичайних ситуацій сюди виїжджають екстрені служби.

Крім того, сьогодні вирішується питання про встановлення мобільних бетонних укриттів. Захисні споруди з’являться у двох прибережних селах Білозерської громади, які найбільше потерпають від ворожих обстрілів.