«До 8-го березня в нашому селі було відносно тихо: вибухи було чутно, але десь далеко. Та вже 9-го числа в наш бік почали заходити російські військові, коли йшли на Миколаїв, і тоді почалося жахіття. Точно пам’ятаю, що 16-го березня після потужних та гучних обстрілів в нашому будинку потріскалися вікна, а стеля осипалася. І вже наступного дня ми з чоловіком вирішили, що необхідно виїжджати», – розповідає Олена Писаренко.
До війни Олена Писаренко проживала з чоловіком у селі Олександрівка, що в Станіславській громаді на Херсонщині. Жінка згадує, перед Новим роком нарешті закінчили ремонт у будинку та вже мали чималі плани на весну. Однак нині родина втратила все, що довгі роки будувала та накопичувала наполегливою працею. Адже їхній населений пункт нині вважається фактично стертим з обличчя землі, бо вже кілька місяців є одним з найзапекліших місць на південній лінії фронту, пише «Херсон плюс».
Життя в окупації – не боятися неможливо
«Про війну дізналися як і всі – по вибухам о 5-й ранку. Скоріш за все, це була Чорнобаївка, бо вона ближче всього знаходиться до нас. Спочатку ми думали з чоловіком, що нам здалося, та коли подзвонили рідні з Херсона, що в них також щось відбувається – почали шукати інформацію. Так і зрозуміли, що насправді сталося…» – розповідає пані Олена.
На той момент діти перебували в Херсоні: старша донька там працювала, а молодший син навчався. Тож перш за все чоловік пані Олени поїхав за ними до міста й разом з ними привіз ще кількох їхніх друзів. Адже при таких подіях залишатися наодинці ніхто не хотів.
Пані Олена разом із дітьми
«В окупації жити складно. Ми заощадливі, тож у нас був мішок борошна та консервація в підвалі – так і справлялися. А загалом у крамницях із кожним днем ставало все менше товару, і врешті настав час, коли полиці стали порожніми. Деякий час допомагали місцеві фермери. Вони роздавали борошно, масло, крупи. Та найбільше людям не вистачало хліба. Його завозили з Миколаєва. У ті дні ми зустрічали хлопців-водіїв зі сльозами на очах, бо вони їхали до нас під обстрілами», – розповідає пані Олена.
Стало ще складніше, коли Олександрівку російські військові взяли в кільце, адже населений пункт є стратегічно важливим населеним пунктом на альтернативному маловідомому шляху з Херсона й знаходиться на транспортній розв’язці перед Миколаєвом.
Причин для виїзду в родині додалося, коли Олену Писаренко, начальника фінансового відділу Станіславської громади, почали розшукувати представники окупаційної влади.
Олена Писаренко на робочому місці в Станіславській сільській територіальній громаді
«Я була в списках, кого хотіли змусити працювати на окупаційну владу. Я відмовилася. І це був ще один пункт, який підштовхнув до евакуації. Аби наша громада й надалі нормально функціонувала – їй була необхідна фінансова стабільність. Для цього мені потрібно було врятувати електронні ключі та базу даних людей. Зокрема, завдяки моєму вчасному виїзду в нас не було жодного місяця із затримкою заробітної плати», – пояснює жінка.
Пані Олена за роботою вдома
«25 березня я бачила свій дім востаннє»
Спочатку Олена Писаренко разом із дітьми та їхніми друзями виїхали до сусіднього села Широка Балка, адже мали надію, що все скоро закінчиться. Та вже за півтора тижня вони були вимушені їхати далі – уже на підконтрольну Україні територію.
«24 березня російські військові зайшли і в це село. Я їх бачила у вікно: вони ходили по наших подвір’ях, заглядали в городи та дивилися, у кого яка стоїть техніка. Ми так перелякалися, що того ж дня почали збиратися і виїхали вже наступного. Власне, виїжджали ми вже під обстрілами… – не приховує пані Олена. – У той самий день, 25 березня, я бачила свій дім востаннє: ми проїжджали повз нього, коли їхали на Миколаїв. Уже тоді не було даху, вікон та дверей. А в нашому металевому паркані була величезна пробоїна. За словами чоловіка, вона була від залпу російського танку: він просто їхав по дорозі та зненацька повернув дуло й вистрілів. На жаль, сфотографувати я не змогла нічого, бо телефони на блокпостах ретельно перевіряли».
Останнє фото будинку Олени Писаренко в Олександрівці, 16 березня 2022 р.
Жінка не приховує, що все залишила вдома – із собою взяла тільки «тривожну» валізу й робочий ноутбук. Такий багаж був у кожного з їхніх попутників:
«Нас було 11 людей на дві машини. Це друзі доньки та сина, віком від 15 до 24 років, а також моя подруга з дитиною. Тож у нас елементарно не було можливості скласти кудись якісь речі».
Пані Олена разом із тими, кого вивезла їхня родина 25 березня
Нині ж, за розповідями односельчан, повертатися родині вже нікуди та й немає що забирати.
«Російські військові на вантажівках вивозили з будинків усі речі людей, у тому числі й мої. Навіть доходило до того, що вони зрізали газові котли. Такі дії не призвели до пожеж тільки тому, що в Олександрівці з 23-го березня не було світла та газопостачання. Тож сусіди та мій чоловік, зокрема, тоді вже готували на пічках», – підкреслює Олена Писаренко.
Військовий та волонтерський фронт родини
Чоловік Олени Писаренко не виїхав разом із родиною. Він це зробив значно пізніше по так званій «дорозі життя» (через Василівку на Запоріжжя). Причини такого рішення жінка пояснює так:
«Він у мене військовий. Точніше з березня минулого року перебував на пенсії. Тому коли все почалося – одразу подзвонив у військкомат і отримав розпорядження чекати. Та просто сидіти він не міг, тож 24-го лютого записався до складу тероборони Станіславської громади й перший місяць провів там. Спочатку він охороняв населені пункти, допомагав розвозити гуманітарку, тримав зв’язок із нашими хлопцями в ЗСУ тощо. А коли село захопили – почав на власній машині евакуювати людей. Лише за один день наприкінці квітня він вивіз вісьмох пенсіонерів».
Опинившись на підконтрольній території Україні – чоловік, не вагаючись, відправився захищати країну. Нині перебуває на Донецькому напрямку.
«Звісно, я хвилююся… Але його було не переконати. Він сказав: «Як я буду дивитися в очі дітей, якщо буду ховатися і нічого не робити? Я ще не зробив достатньо для нашої Перемоги!» До речі, він дуже хотів звільняти нашу рідну Олександрівку, але вийшло, що його відправили так далеко», – розповідає пані Олена.
Та як виявилося, Олена теж не змогла залишатися осторонь справ. Нині вона має свій фронт – волонтерський. Під її опікою знаходиться близько 200 біженців з різних куточків Херсонської області.
Волонтерський фронт Олени Писаренко
«Коли ми виїхали з окупації – знайшли прихисток в одному з сіл під Миколаєвом. Я трохи звикла до нових умов життя і почала зв’язуватися зі своїми односельцями: хто, де та як… І виявилося, що багато людей перебувають в населених пунктах поблизу та потребують підтримки в речах, продуктах харчування, медикаментах і засобах гігієни. Не одні ж ми тікали без нічого. Я почала шукати шляхи допомоги їм і вийшла на Світлану Гаврилів. Це наша громадська активістка, а з перших днів війни ще й волонтерка. Ми про все домовилися – і тепер я «зв’язкова» між людьми та нею», – пояснює Олена Писаренко.
Серед своїх «обов’язків» пані Олена називає збір інформації: кому що необхідно, складання відповідних списків, прийом гуманітарного вантажу та його розподілення по людях. Крім того вона – «цілодобова моральна підтримка» для вимушених переселенців.
«Мій ранок починається з того, що я всіх обдзвонюю та дізнаюся як справи. Когось необхідно просто вислухати, а комусь відшукати слова для підняття настрою і духу. Так само, власне, може й закінчуватися мій вечір. І звичайно, я вдень і вночі доступна для вирішення різних екстрених ситуацій», – розповідає пані Олена.
Також жінка тримає зв’язок з місцевими підприємцями та роботодавцями, аби ті за можливістю надавали біженцям робочі місця для самостійного заробітку. Допомагає пані Світлана і з вирішенням соціальних питань в різних державних установах.
Історії, які чіпляють…
Пані Олена зазначає, серед біженців під її «опікою» є чимало історій, які чіпляють серце та які мають бути почуті всіма. З нами діляться кількома з них.
«Тетяна з села Широка Балка вже стала моєю подругою, зважаючи на той шлях, який ми пройшли разом за ці місяці. Чим мене вразила ця жінка? Її чоловік був серед тих, хто загинув у Херсоні 1 березня в Бузковому парку. Вона так і не побачила його та навіть не знала, де він похоронений. Більше того, до неї додому неодноразово приходили російські військові та влаштовували допити, шукали чоловіка. Адже він був не просто в складі херсонської тероборони, а й учасником АТО. Врешті вона не витримала й разом із донькою за допомогою друзів чоловіка виїхала», – розповідає Олена Писаренко.
Пані Олена додає, на той момент Тетяна була морально розбита й психологічно виснажена. Це було помітно неозброєним оком. Та потроху, розмовами й залученням до різної роботи її виводили із цього стану. Крім того, увесь цей час жінці допомагали з пошуком могили чоловіка. Врешті, це вдалося зробити – і нині там на перший час встановили світлину та іменну табличку.
Інший випадок, за словами Олени Писаренко, – про незламність характеру, міцність духу та принципову позицію нашої молоді. А ще про їх вміння триматися один одного.
«У моєму селі, Олександрівці, є дві сестри. Вони разом із батьком залишилися самі після того, як їхня мати померла від онкології чотири роки тому. Коли почалася війна, дівчата виїхали разом із бабусею, яка мала цукровий діабет та потребувала спеціального лікування. Незважаючи на те, що вони їхали в нікуди та без нічого – вони не опустили руки, не здалися та з гідністю переживають все, що їм випадає на долю. Більше того, вони почали допомагати іншим – волонтерити. А хлопець старшої дівчинки після виїзду з окупації пішов у ЗСУ», – розказує Олена Писаренко.
Наприкінці спілкування Олена наголошує: повертатися до рідної Херсонщини планує однозначно. Уже вирішила з чоловіком: якщо їхня Олександрівка буде відроджуватися – будуть у числі тих, хто це буде робити; якщо ж ні – то придбають ділянку в сусідньому селі та збудують новий будинок там. Але проміняти ці землі, ці краєвиди та це життя ні на що не згодні.
«Я б іще дуже хотіла звернутися до людей, які продовжують залишатися на окупованій території. Ви мусите триматися, а якщо є можливість виїжджати – робіть це. Бо найцінніше у світі – це наше життя, яке придбати, як речі, чи відновити, як дім чи бізнес, неможливо. Найскладніше в цьому всьому – наважитися, але необхідно розуміти, що ви принесете користі більше тут, на підконтрольній території Україні. Ми ж у свою чергу, попри будь-яке рішення цих людей – маємо їх підтримувати. Це для них украй важливо, адже їм дуже сьогодні важко», – зазначає Олена Писаренко.
Тэги: