«Мені немає сенсу переховуватися – про мене вже всі все знають. До того ж, це вони знаходяться на нашій території, а я на своїй. І це я маю боятися ходити по рідній землі? Такого не буде! Хай вони бояться, що є такі, як я, і знають, що я не одна – нас багато. Бо вони навіть уяви не мають, на що здатна наша жінка без ножа й сокири. Це Україна! Для жодного російського військового тут нічого доброго не буде!» – упевнена громадська активістка Світлана Гаврилів.
Через свою активну волонтерську діяльність та відверту проукраїнську позицію жінка була вимушена покинути рідний дім у селі Станіслав, що на Херсонщині, наприкінці березня, розповідає «Херсон плюс». Вона залишилася фактично без даху над головою і ні на мить не зупинилася у своєму прагненні здобути Перемогу для нашої країни.
Про суспільний та особистий фронти боротьби, а також про силу духу, життєву мудрість і незламність нашої героїні – читайте далі у матеріалі.
«Я їх не боюся – я їх ненавиджу»
Світлана Гаврилів ділиться, що про війну дізналася буквально з перших вуст. Адже її чоловік – морський піхотинець, і на той час перебував на Чонгарі.
«Це було о 4:30 ранку. Він набрав мене по телефону й прокричав, що розпочалася війна – Росія на нас напала. Я чула дуже гучний шум, стрільбу… Вибачте за мої емоції, але це й досі так боляче згадувати, – не втримує сліз пані Світлана. – У мене в родині троє військових – і вони постійно казали, аби в мене все було зібране. І я наче й знала, що так буде… Та все ж не могла зрозуміти на той момент, що це розпочалося… Це жахливе відчуття, до того ж, змішане з неймовірним хвилюванням. Бо чоловік перебував на Чонгарі з осені, знав справжню суть справ і, оцінюючи розвиток подій, завжди говорив, що коли почнеться війна – його не буде серед живих».
На щастя, прогнози чоловіка не справдилися. Протягом того страшного дня його підрозділ виходив з оточення два рази. З утратами, але вони змогли прорватися в бік Мелітополя і продовжити свою службу далі. Нині чоловік пані Світлані захищає країну на Донеччині.
24 лютого Світлана теж не сиділа вдома – була однією з перших, хто записався до складу тероборони Станіславської громади. Кожного дня вона була разом із хлопцями в місцевому штабі, а через день ще й їздила на своїй машині до Херсона, поки не прорвали оборону Антонівського мосту. Та й потім не припинила цього робити, долаючи перші російські блокпости, доставляла людям продукти, медикаменти і засоби гігієни. Крім того, жінка займалася евакуацією людей із сусіднього села Олександрівка до Миколаєва.
Під час цих поїздок Світлані Гаврилів доводилося неодноразово спілкуватися з окупантами. Не приховує, історій таких розмов чимало й усі вони різні. Незмінним було тільки одне: вона ні за яких обставин не боялася російських військових.
«Я їх відверто ненавиджу, але боятися, тим паче знаходячись у себе вдома, – ні! Я ще з них насміхалася: іронічно спілкувалася та навіть трохи знущалася. При цьому я жодного разу не перейшла на російську мову», – розповідає пані Світлана.
Жінка не приховує: усвідомлювала, що наражає себе на небезпеку. Саме тому й надавала перевагу їздити в машині одна. Та по-іншому розмовляти з окупантами просто не може. Адже вважає, що боятися нас мають саме вони.
Згадує Світлана один пам’ятний для себе випадок:
«У мене машина була розмальована жовто-блакитними пелюстками. І ось одного разу, перевіряючи документи, російський військовий спеціально провів автоматом по дверці та сказав: «Зараз би прогулятися» (ред. – постріляти). Я у відповідь вийшла з машини, підійняла руки й промовила: «Стріляй. Ти ж «герой», який прийшов убивати. Ось будеш всім розповідати, що твоя перша жертва в Україні була 50-річна тітка». Він був шокований, почав говорити, що я божевільна, аби їхала звідси негайно та щоб більше він мене тут не бачив. Мені потім хлопці в селі заклеїли ці пелюстки наліпками, бо, знаючи мій характер, дуже хвилювалися за мене».
Машина зі згаданої історії
«Моє прізвище є у всіх списках “до підвалу”»
Світлана Гаврилів зазначає: евакуюватися не планувала – це вийшло само собою, за збігом обставин.
«24 березня я вкотре поїхала вивозити людей до Миколаєва. Було кілька «ходок», бо зібралося багато матусь з маленькими дітьми. Тому наші хлопці на блокпостах попросили мене (вони вже мене добре знали) не повертатися пізно ввечері, а заночувати в місті. Тож до Станіслава я повернулася вранці 25-го. З собою привезла 12 ящиків медикаментів, які надійшли мені із Західної України. І ось, коли ми це все розвантажували, почався обстріл. По звуках я зрозуміла, що це система «град» десь на відстані. Було добре чутно відльоти та прильоти, але це було не по нас. Тож ми продовжили робити свою справу», – розповідає пані Світлана.
Та вже через кілька хвилин потому жінці подзвонили схвильовані друзі. Як виявилося, російські військові обстріляли частину села, де мешкала вона.
«Коли я приїхала додому – на вулицях було багато людей, бо всі повиходили з будинків оцінити масштаби наслідків. Обстріли відбувалися касетними снарядами, багато з яких поприлітали в подвір’я. Мій бетонний паркан був як решето від уламків, а один влетів у вікно та застряг у шибці. І я тоді просто зайшла «на автоматі» в хату й забрала документи, більше нічого, бо тривожну валізу возила з собою в автівці. Ще пам’ятаю, що вийшла, не зачинила двері й ключі залишила вдома. Ми в родині так завжди робили, ще до війни. Не знаю чому, але емоцій не було – я просто діяла по ситуації, спокійно та холоднокровно. Тим паче, що в мене вже був обумовлений виїзд людей і вони на мене чекали», – не приховує Світлана Гаврилів.
Жінка додає, на виїзді із села побачила, як у населений пункт заходять російські військові, і тоді зрозуміла, що відтепер вони під окупацією. На той момент жінка вже перебувала певний час сама. Малолітніх дітей вона вивезла в безпечне місце ще після перших прямих погроз її родині. Тому після евакуації людей до Миколаєва Світлана вирішила поїхати разом із ними далі – в Івано-Франківськ.
«У кінці березня я отримала сповіщення про те, що мій старший син, морпіх, загинув при обороні Маріуполя… Я не повірила й нині не вірю. Я маю надію і хочу вірити в те, що він живий. Бо свідків його загибелі немає. Так, за документами він рахується померлим 15 березня на металургійному комбінаті імені Ілліча (ред. – до моменту об’єднання морпіхів з азовцями), але й досі його тіла нам не віддали (ред. – наразі триває обмін тілами військових між Росією та Україною). Тому я збиралася їхати туди: шукати чи його, чи його тіло… Принаймні я мала такі наміри. І мені для їхнього втілення необхідно було мати нормальну комунікацію з волонтерами, представниками влади тощо. Бо в Станіславі не було вже кілька тижнів світла, а зв’язок та Інтернет були вкрай поганими. Це ще одна з причин, чому я поїхала до рідних на Західну», – пояснює пані Світлана.
Іван, син Світлани Гаврилів
Та здійснити свої плани жінці не вдалося, бо наприкінці березня ситуація в Маріуполі загострилася катастрофічно й потрапити до міста вона би просто не змогла. Тому Світлана повернулася до Миколаєва:
«Я свідомо не піду на смерть. У мене в родині військові, а я – активістка, і навіть є в так званій «Базі Нацистів». Тому не дивно, що на всіх блокпостах у Станіславській громаді моє прізвище перебуває в списках «до підвалу». Крім того, односельчани неодноразово попереджали, що мене шукають. Тому я не можу повернутися додому. Та мені завжди є що робити для нашої Перемоги».
Волонтерський фронт
Врешті-решт Світлана Гаврилів зупинилася в Миколаєві в одному з місцевих Центрів допомоги переселенцям і біженцям та продовжила свою волонтерську діяльність.
«Завдяки БО «Відновлення» я отримала офіційний статус «волонтер» з усіма дозвільними документами. Мої діти також працюють чи, радше сказати, волонтерять при цій благодійній організації. Тож наші будні проходять у різносторонній підтримці людей», – пояснює Світлана.
Волонтерське життя Світлани Гаврилів
Наразі під її «опікою» перебуває близько 300 людей, які були вимушені покинути рідні домівки на Херсонщині.
«Я про них дізналася випадково через розмову з односельчанами, які також перебувають у цьому місці. Завантажила машину всім необхідним і поїхала туди. І власне якось так вийшло, що я взяла над ними «шефство». А потім мені вдалося вийти на контакти з представниками нашої херсонської влади тут, у Миколаєві, і домовитися про співпрацю. Тож відтепер за потребою я просто заїжджаю на гуманітарні склади і беру потрібні людям речі. Відмічу, що до цього я займалася тим, що на постійній основі їздила до Запоріжжя: зустрічала там евакуйованих людей і допомагала їм перший час. Це ж нині все налагоджено, а раніше такого не було», – ділиться волонтерка.
Крім того, увесь цей час Світлана підтримує коштами херсонських волонтерів і особисто односельчан, які продовжують перебувати на тимчасово окупованій території:
«Підтримую фінансово, аби люди мали змогу щось купити з їжі додому чи виїхати з окупації. Я можу собі це дозволити, бо мій чоловік наразі отримує гарну зарплатню. Я по суті весь його заробіток віддаю на волонтерство. Бо ми з ним так вирішили… Адже нащо нам ті гроші, якщо Україна не переможе?».
Волонтерське життя Світлани Гаврилів
Зважаючи на те, що чоловік пані Світлані нині кожну хвилину ризикує власним життям, стоячи на захисті суверенітету та незалежності нашої держави – вона чудово розуміє, які потреби мають наші військові. Тому окрему увагу у своїй волонтерській діяльності приділяє саме підтримці ЗСУ.
«З бійцями я працюю дуже серйозно: їжджу туди виключно сама, бо це дуже високі ризики. Ці хлопці знаходяться на лінії фронту», – підкреслює волонтерка.
А ще на сьогодні Світлану Гаврилів запросили до співпраці херсонські представники ГО «Допомога півдню України». Тому жінка має регулярні відрядження в Литву, під час яких учасники організації домовляються про поставку спеціальних машин для наших медиків та військових.
Спецмашини з Литви для українських медиків і військових
Слідкуючи за дописами волонтерки, ми дізналися, що Миколаївський центр соціальної реабілітації «Відновлення» допоміг їй із житлом – надавши в безкоштовне користування (тільки з оплатою комунальних послуг) будинок. Тому певний час на її сторінці в соціальній мережі можна було слідкувати за ремонтом нової оселі: як мінялися вікна та двері, розфарбовувалися стіни тощо. Ми запитали про це й отримали зовсім несподівану відповідь:
«Я цю хату віддала іншим людям. Так вийшло. Біженцю з Херсона не було зовсім де жити, а я на той момент перебувала при Центрі. А потім ще один чоловік приїхав, і я також його туди заселила», – сміється Світлана.
Творчий, публічний та особистий фронт
Ще до війни Світлана Гаврилів захоплювалася плетінням намист, але всі матеріали та інструменти залишилися в окупації. Тож це заняття жінка на певний час поставила «на паузу», поки в травні, прогулюючись Івано-Франківськом, не зайшла в крамницю та не побачила бісер.
«Мені тоді необхідно було чимось себе зайняти. До того ж, у мене порвалася нитка, на якій я носила хрестик чоловіка. Він забув його вдома ще на Новий Рік, а з початком війни я почала носити його при собі. Тож воно все так склалося, що я придбала все необхідне й зробила собі чокер, куди вплела цей хрестик. А так як купила намистинок більше, то вистачило ще на двоє коралів. Їх у мене одразу придбали», – ділиться Світлана.
Чокер з хрестиком чоловіка
Попит на роботу майстрині почав зростати, тому хобі швидко повернулося та зайняло відповідне місце в її житті. Сьогодні частину своїх коралів пані Світлана дарує, а частину продає. А вилучені кошти спрямовує на підтримку ЗСУ.
«Для мене коралі – це не про заробляння коштів, хоча вони і йдуть на гарну справу, а про одну з форм передачі свого емоційного та морального стану. Плетіння коралів дуже сильно мене рятує, бо поки я працюю, думаю лише про хороше. При цьому кожна нитка, кожна намистинка, кожен колір має свій сенс… І я вірю, що мої вироби є заговореними. Тому для мене ця творчість має дуже велике значення», – додає майстриня.
Коралі від Світлани Гаврилів
Ще одним способом транслювання своїх думок та почуттів Світлана обрала соціальні мережі. Крім написання звичайних дописів, жінка постійно виходить у прямі ефіри й веде «живі» діалоги:
«Це почалося ще тоді, коли я була в Станіславі й всі люди були перелякані від подій довкола, особливо коли починалися якісь обстріли. Тому я завжди була на телефоні: переписувалася в чатах, спілкувалася по дзвінках тощо. Тож це вийшло, знову таки, само собою – я почала виходити в ефіри, розуміючи, що це необхідно людям, і щось говорити. Я не знаю, де всі ті слова з’являються в моїй голові… Я їх не планую і не підбираю. Це те, що я відчуваю по-справжньому: як накипіло – так і сказала. І варто мені пропустити день, як люди мені дзвонять та питають: «А чому?». А це свідчить, що вони цього потребують, тож я продовжуватиму це робити».
Виходи в ефір Світлани Гаврилів
Світлана не приховує – іноді сама не розуміє, де та як знаходить в собі сили на таку діяльність. Натомість чітко зазначає – вона не має жодного морального права «розклеюватися» заради свого сина-героя, коханого чоловіка та вже дорослих не по роках, але все ж таки неповнолітніх дітей. Крім того, Світлана Гаврилів є «міцним плечем підтримки» для багатьох українських жінок.
Допис про Світлану Гаврилів
У неї на контакті дуже багато мам та жінок, які чекають своїх синів, чоловіків, хлопців з полону, і в яких уже є загиблі у родині… Є люди, яким вона допомагає брати участь в організації обміну тілами загиблих, вирішувати багато юридичних нюансів.
«І ось що я хочу сказати … Я зараз вчу жінок, пояснюю їм, що впадати у відчай не можна лише по одній причині. Коли наші військові повернуться з війни – нам необхідно буде ще більше любові та терпіння для них, тому що вони повернуться з більшою травмою, ніж ми думаємо. Адже пройти через те, що вони нині відчувають – в рази складніше нашого розуміння. У мене є ще один син військовий, і в мене чоловік воює на Донбасі. І я – їхній тил, який має бути надійним і стійким. Вони мають знати, що я в них вірю та чекаю на нашу зустріч. Інакшого бути не може», – ділиться волонтерка.
Світлана Гаврилів разом із синами
Наприкінці нашого спілкування Світлана Гаврилів наголошує: хоче аби «Голос окупованої Херсонщини» почули всі українці. Перш за все для того, аби ми перестали влаштовувати міжособистісні суперечки та відверту травлю. Адже потрібно, навпаки, згуртуватися та закінчити те, що ми вже почали робити – звільняти наші території і в кінцевому результаті перемогти.
«Якщо ж говорити про світ, то він має почути «Голос окупованої Херсонщини» настільки сильно, щоб жодна країна, жоден регіон та жодне містечко не залишилися осторонь і включилися в те, що відбувається в Україні. Не потрібно чекати, поки зґвалтують твою дитину чи вб’ють твого чоловіка – потрібно зробити це сьогодні, щоб завтра цього не сталося. Не можна робити вигляд, що це нас не стосується. Чужої біди не буває. Тим паче, коли це війна! А те, що відбувається в нашій країні – значно страшніше… Це тотальне знищення цілої держави, яке не підлягає жодному стратегічному та моральному поясненню. І Херсон зараз стримує на своїх плечах окупацію. Тут твориться історія, яка матиме наслідки для всієї Європи… Мені дуже болить за Херсонщину! На цьому регіоні тримається все!» – підкреслює пані Світлана.
Браслет-кредо Світлани Гаврилів
Тэги: