21 грудня у Вашингтоні відбувся по-справжньому історичний для України прийом: в Овальному кабінеті американський президент Джо Байден вітав українського колегу Володимира Зеленського. 

Заради цього візиту президент України залишив межі країни вперше з моменту повномасштабного російського вторгнення. 

Байден та Зеленський уже зустрічались в Білому домі трохи більше як рік тому. Але різниця між цими двома зустрічами була просто разюча: змінився не лише одяг чи склад делегацій, інакшим став цілий світ.

За кілька днів до путінського вторгнення, на Мюнхенській безпековій конференції Зеленський ще мав час для закликів: не чекати третьої світової війни і мільйонів жертв, почати перебудовувати світову систему безпеки, постачати Україні зброю чи насправді відкрити для неї двері в ЄС та НАТО. 

Попри те, що свою мюнхенську промову український президент проголошував у "правильному" костюмі, світ не готовий був її почути.

Тепер же, коли мова іде про саме існування України та й ширше – демократії, Зеленський приїхав у Овальний кабінет у простому світшоті з тризубом. Але його слова і прохання сприймались уже не як ексцентричні заяви несподіваного новачка в політиці. 

Після місяців важкої, впертої української боротьби, після сотень статей західних ЗМІ та передовиць із обличчям Зеленського як людини року, розмова у Білому домі сприймалась як зустріч двох лідерів вільного світу.

Ця зміна суб'єктності Зеленського й України загалом – одна з головних подій, яка сталась за цей довгий 2022 рік. Її вдалося виразно побачити після 20 хвиль овацій, якими промову Зеленського переривали в американському Конгресі. 

Найбільша країна Європи в ході найкривавішої війни останніх восьми десятиліть врешті виборює відповідне місце у світі. Це головна, але не єдина зміна в Україні та довкола неї, яку варто запам'ятати. 

"Українська правда" вирішила зафіксувати для читачів та історії головні трансформації, які пережила наша політика за понад 300 нескінченних днів лютого 2022 року.

Переродження Зеленського

Метаморфоза президента Зеленського – це, мабуть, найбільш вражаюча і помітна зміна в українській політиці за 2022 рік.

Володимир Зеленський із Джозефом Байденом у 2021 році, фото: twitter Володимира Зеленського

На фото з минулорічної зустрічі поруч із Байденом усміхався спокійний, чисто поголений, вбраний у класичний костюм самовпевнений політик.

На брифінгу 21 грудня цього року поруч із американським лідером стояв той самий Зеленський, але, здавалось, на добрий десяток років старший.

Володимир Зеленський під час візиту до США у грудні 2022 року, ФОТО: ПРЕССЛУЖБА ОПУ

Якийсь рік тому головними проблемами Зеленського були олігархи, конкуренція з Петром Порошенком і ритуальні танці навколо "Мінського процесу". Його рейтинги поступово падали, а перспективи миру на Донбасі були, м'яко кажучи, туманними.

24 лютого 2022 року Путін відповів на ініціативи Зеленського провести двосторонню мирну зустріч десантуванням у Гостомелі і широкомасштабним наступом від Чорнобиля до Херсона. Розрахунок Путіна був, зокрема, на те, що недосвідчений український президент розгубиться і залишить країну.

Цікаво, що таку ж думку мали і наші партнери на Заході. Перші дні вторгнення Зеленському недвозначно натякали, що час залишати Київ. Спеціальні вертольоти прилітали до столиці, але несподівано для ініціаторів – щоразу вилітали назад порожніми.

"Якби Володя тоді погодився і виїхав з Києва, як йому "радили", то не факт, що наша влада всиділа б хоча б у Львові. Зараз би уже робили включення десь із Варшави", – переконує один із близьких до Зеленського українських можновладців.

Очевидно, що самої впевненості Зеленського для боротьби не вистачило б.

Збройні сили філігранно нищили російські військові колони, прості люди ринули у військкомати, у тероборону, на будівництво барикад і блокпостів, організовувались і волонтерили – якби не це все, то України уже б напевне не було.

Весь народ був готовий до спротиву, горів ним, жив і вмирав за свою свободу. З перших днів і навіть годин, коли російські командири сподівались на повну розгубленість і заціпеніння влади та сил оборони, на перший план виступив дух українського опору.

Коли Путін вводив свої війська, йому протистояла не армія. Проти аргесора стояв цілий народ, і Збройні сили були тільки його частиною.

Люди без зброї зупиняли танки, СКРІН З ВІДЕО

Правда, навіть вирощеному на двох революціях і восьми роках війни українському суспільству потрібен був символ – обличчя спротиву. І, на подив багатьох скептиків, саме Зеленський з перших хвилин війни відчув цю потребу і дуже швидко увійшов у роль лідера української боротьби.

До такої готовності українців і Зеленського боротись не були готові не тільки вороги у Кремлі, але й друзі в Берліні, Лондоні та Вашингтоні. Їхні аналітичні центри й відповідні спеціальні служби готувались до роботи за "білоруським сценарієм" уряду в екзилі.

"І це нам допомогло, бо у них не було напрацьовано спільного "плану Б" на випадок, що ми будемо боротись. І Зеленський почав тиснути на кожного лідера окремо і вибивати нечувану доти підтримку. Вони були такі шоковані, що не мали можливості якось петляти", – розповідає один із соратників українського президента, який був очевидцем його роботи в перші дні після вторгнення.

Більше того, Зеленський і його команда нащупали больову точку західних друзів – оточений ореолом боротьби, демонстративно вбраний у "просту футболку" президент почав звертатися не до політиків, а до неспокушених "реальною політикою" простих людей на площах європейських міст.

Протести проти російського вторгнення в Україну у Стокгольмі, Швеція, ФОТО: ВІКІПЕДІЯ

Буквально кожне таке звернення виливалось у збільшення підтримки України: не тому, що політики так цього хотіли, а тому, що їхні виборці відчували гостру несправедливість і тисли на своїх лідерів.

Може, найяскравіший приклад поступового пробудження – це Німеччина. Її уряд у березні знайшов для допомоги Україні лише кілька тисяч шоломів, та й ті боявся постачати напряму, тому просив забрати на кордоні з Польщею.

Проте станом на грудень 2022-го в Україну приїхали з Німеччини надсучасні комплекси ППО "IRIS-T", зенітні комплекси "Гепард" уже збивають іранські дрони, і, дуже схоже, в осяжному майбутньому німецькі танки "Леопард" понесуться українськими степами.

Між цими подіями 10 місяців умовлянь, важкої боротьби, телефонних дзвінків, зустрічей і візитів. Сумарну кількість годин, які Зеленський провів у переговорах із ключовими світовими лідерами, годі й порахувати.

Власне, за час повномасштабної війни президент України переродився із президента, який тижні після інавгурації чекає дзвінка американського колеги, на політика, чиє обличчя було на передовиці чи обкладинці, мабуть, кожного впливового політичного видання у світі. Як обличчя спротиву, стійкості та боротьби за свободу.

До речі, за тим, щоб саме Зеленський залишався єдиним у ролі борця і переможця, пильно стежить велика команда Офісу президента на чолі з Андрієм Єрмаком.

Президент заслужено став уособленням українського спротиву, але в його команди існує чітка установка зробити так, щоб інші кандидати на цю роль навіть не доходили до стадії "кастингу".

Це створює поки непомітну публічно, але досить сильну внутрішню напругу в команді та владі. Тому що люди, які так само своїми руками наближають перемогу, по суті, мають дуже обмежений потенціал на отримання заслужених визнання і пошани.

Яскравий приклад – наелектризованість у стосунках між військовими командирами, включно з головкомом ЗСУ Валерієм Залужним, та керівництвом ОПУ. Щойно хтось стає "надто популярним", він магічним чином різко зникає з медійного поля.

Бо в української боротьби уже є одне обличчя, і ОП стежить, щоб воно залишалось єдиним.

Володимир Зеленський, Андрій Єрмак та Валерій Залужний, ФОТО: FACEBOOK.COM / GANNA_MALIAR

Абсолютизація президента

Повномасштабна війна цілковито перевернула традиційну роботу парламенту.

До 24 лютого засідання Ради транслювали в прямому ефірі, графіки засідань публікувалися на офіційному сайті, акредитовані журналісти заходили в кулуари та спілкувалися з депутатами.

Останні десять місяців через безпекові загрози обранці збираються у секретному форматі без анонсів, а про прийняті закони українців інформують виключно постфактум.

Змінилося і ставлення Офісу президента до Верховної Ради. Раніше Зеленський хоча б робив видимість співпраці зі своєю фракцією: перед важливими голосуваннями приходив на засідання "Слуги народу", переконував у чомусь, відповідав на запитання та навіть навідувався на їхні стратегічні сесії у Трускавці.

Зараз же президент майже не приділяє часу роботі парламенту. За всю повномасштабну війну він жодного разу не зустрічався зі "Слугами" окремо.

Про роботу ВРУ Зеленський розмовляє лише з головою Ради Русланом Стефанчуком, першим віцеспікером Олександром Корнієнком чи головою фракції "СН" Давидом Арахамією.

Володимир Зеленський разом із Андрієм Єрмаком, Давидом Арахамією, Денисом Шмигалем, СКРІН З ВІДЕО

Через внутрішні чвари та прогули депутатів "Слузі" уже давно бракувало своїх 226 голосів, необхідних для прийняття будь-якого законопроєкту. Через це команда Зеленського співпрацювала з групами "За майбутнє" та "Довіра".

У час повномасштабної війни ситуація у "Слуги народу" ще більше погіршилась: зараз фракція забезпечує приблизно 180 голосів. Тому потреба союзників у час війни лише загострилася. І вони знайшлися самі.

Як би це не звучало дивно, наразі найбільшою опорою "Слуги народу" в парламенті є колишні члени забороненої ОПЗЖ: група "Платформа за життя та мир", яка орієнтується на Юрія Бойка й Сергія Льовочкіна, та група "Відновлення України", якою з Монако керують Вадим Столар та Ігор Абрамович.

Причому, на відміну від досить коштовних голосів групи "За майбутнє", побажання колишніх ОПЗЖистів набагато "скромніші" – щоб їх не займали силовики.

Ну і ще Абрамович став ключовою фігурою у бюджетних, кадрових та інших питаннях у Харкові.

Як переказують джерела УП у парламенті, колишні "ОПЗЖники" навіть жартують, що "нічого так швидко не може зробити з людини єврооптиміста, як два-три кримінальні провадження".

"Щоб ви розуміли, Стамбульську конвенцію ми без Бойка і Шуфрича ніколи б в житті не прийняли. Вони реально дали нам критичні голоси", – зізнається не під запис один із топів у фракції президента.

В політичних конкурентів влади справи не набагато кращі. Це помітно на прикладі Петра Порошенка і "Європейської солідарності".

За останні 10 місяців передвиборче гасло Петра Олексійовича "Армія! Мова! Віра!" майже дослівно перекочувало у виступи Зеленського.

Петро Олексійович змушений шукати нове позиціонування. Команда п'ятого президента робить акцент на його волонтерстві та допомозі ЗСУ, ФОТО: FACEBOOK ПОРОШЕНКА

"Правий поворот" Зеленського відбувся настільки стрімко, що не так легко помітити, коли замість гасла "какая разница" верховний головнокомандувач почав забувати російську і дійшов до того, що вводить санкції щодо керівництва Московського патріархату.

Як опозиціонер, Порошенко не може вийти з публічною критикою влади, тому що отримає дзеркальну відповідь суспільства – мовляв, у час війни нападки на верховного головнокомандувача грають на руку ворогу.

Тому Петро Олексійович змушений шукати нове позиціонування. Команда п'ятого президента робить акцент на його волонтерстві та допомозі ЗСУ.

Однак у цій ніші серйозно окопався Сергій Притула, який займається зборами на армію з 2014 року. А зараз Притула взагалі збирає сотні мільйонів гривень на потреби ЗСУ буквально за добу й відкушує частину симпатиків одночасно в "Європейської солідарності" та "Слуги народу".

Сергій Притула з частиною команди фонду, ФОТО: ДМИТРО ЛАРІН

Станом на початок листопада, згідно із закритими дослідженнями Банкової, рейтинг ще не створеної політсили Притули коливається в межах 12-14% серед тих, хто визначився з вибором. У той час, як підтримка "ЄС" складає приблизно 6-7%.

У лідера "Європейської солідарності" є ще одна вагома проблема – це відключення "Прямого" та "5 каналу" з цифрового мовлення, що суттєво звужує його піарні можливості на телебаченні.

Все, що наразі залишається Петру Олексійовичу – це всіма можливими способами утримувати свій ядерний електорат, який не хоче голосувати ні за Зеленського, ні за Притулу.

У Юлії Тимошенко в рази гірша ситуація, адже її виборці орієнтуються передовсім на телевізор.

Завдяки повністю підконтрольному владі телемарафону, системного доступу до ефірів у лідерки "Батьківщини" немає. Тому Юлія Володимирівна змушена торгуватися з Офісом президента, щоб потрапити в телевізор хоча б раз на тиждень.

Марафон новин став важливим інструментом у плані контролю Офіса над доступом до ефіру конкурентів Зеленського.

Натомість в ефірах регулярно цитують заяви Андрія Єрмака, його радника Михайла Подоляка та показують сюжети про роботу в регіонах заступника ОПУ Кирила Тимошенка, який є дотичним до менеджменту телемарафону.

Повномасштабна війна змінила також ситуацію у Кабінеті міністрів. Уряд і раніше був підконтрольним Офісу президента. Але зараз це наче спеціальний департамент ОПУ з питань виконавчої влади. Очевидно, що наразі звільняти уряд у такій конфігурації немає сенсу.

"Шмигаль дуже набрав у плані роботи. І він же повністю прозорий: до нього не липне ні добре, ні погане. Люди знають, що є якийсь Шмигаль, і він там в уряді головний. А що він і хто такий, то це байдуже. Нащо його звільняти?"пояснює один зі співрозмовників УП у команді президента.

Найбільша зміна, яка за десять місяців сталася в уряді – це стрімке підвищення Олександра Кубракова, який донедавна був рядовим міністром інфраструктури.

За рішенням особисто президента, Кубраков став віцепрем'єром, який, по суті, відповідатиме за відбудову України. Показово, що під час візиту до США Зеленський взяв із собою Кубракова, а, скажімо, главу Міноборони Олексія Резнікова – ні.

У перші тижні війни, коли президенту й урядовцям довелося укриватися в бункері, Кубраков багато часу провів поряд із президентом.

Він продемонстрував, що здатен швидко приймати рішення. Його міністерство відразу включилося в оперативне відновлення інфраструктури, перевезення людей, доставки гуманітарної допомоги та зброї, забезпечення пального тощо.

Така готовність Кубракова до викликів сподобалася Зеленському.

Об'єднання Міністерства інфраструктури з Мінрегіоном було також частиною урядової реформи, про яку писала УП.

За словами джерел УП в уряді, міністерства і далі об'єднуватимуться в наступному році, однак цей процес буде поступовим, а не станеться в один момент. Виявилось, що все вимагає більше часу на розрахунки щодо скорочень персоналу та розподілу функцій.

І найцікавіша зміна в питанні абсолютизації влади – це поява неофіційного, але реального віцепрезидента.

Вплив голови ОПУ Андрія Єрмака неможливо порівняти з жодним його попередником. Ні Дмитро Табачник за часів Кучми, ні Віктор Балога за часів Ющенка, ні Сергій Льовочкін за часів Януковича – і близько не могли впливати на той масштаб проблем, якими нині займається Єрмак.

Чинний голова ОПУ залучений у всі можливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, курує надскладні процеси типу отримання безпекових гарантій Україною.

Єрмак займається міжнародними переговорами, санкціями, обміном полонених, регулярними контактами з радником Байдена Джеком Салліваном, внутрішньою політикою, розстановкою кадрів на найвищі посади та навіть протягує на посаду посла колишню сексологиню без дипломатичного досвіду.

"Ви думаєте, Кулеба – міністр закордонних справ? Телефон Єрмака – от Міністерство закордонних справ", – зухвало іронізують співрозмовники УП на Банковій.

В Україні не залишилося жодного органу влади, на який би не зміг впливати Єрмак.

Вплив голови ОПУ Андрія Єрмака неможливо порівняти з жодним його попередником, ФОТО: ПРЕССЛУЖБА ОП

Це при тому, що в українському законодавстві ви не знайдете документ, який би давав право голові ОПУ впливати на чиновників за межами Офісу.

На своїй посаді Єрмак зумів так вибудувати позиціонування і близькість із президентом, що політичний клас сприймає їх як одне ціле. Те, що голова ОП залишився поруч із президентом у час війни, ще більше їх зблизило.

За іронією долі, пов'язаність із Зеленським не передає голові ОПУ великих симпатій з боку пересічних українців.

Наскільки до прем'єра Шмигаля нічого "не липне", настільки до Андрія Єрмака пристає навіть найдрібніший негатив.

Як наслідок, попри нечуваний вплив і широту контактів, уявити будь-яке самостійне політичне майбутнє глави ОП без Зеленського надзвичайно складно.

Хоча в українській політиці ще важче передбачити щось напевне.

Воєнна деолігархізація

Проблеми старих політиків з пошуком свого місця в майбутньому – це складова більшого процесу. Війна провела глибоку межу не тільки між старою і новою політикою, але й між старою і новою Україною.

10 місяців війни знищили засадничу опору, на якій трималась українська політика від часів Кучми – олігархічно-кланову систему.

Осінь 2021-го у президента Зеленського пройшла під гаслом деолігархізації. Але навіть найсміливіші його проєкти не передбачали такого рівня втрати олігархами своїх позицій, який склався в Україні станом на грудень 2022 року.

Олігархів як класу, по суті, не залишилось в Україні – вони позбулися двох ключових джерел свого впливу.

По-перше – гроші. Економіка напівзруйнована, знімати ренту з державних компаній попросту неможливо. А втрата таких міст як Маріуполь, окрім того, що є трагедію для країни, стала ще й катастрофою для бізнесу таких людей як Рінат Ахметов і Вадим Новинський.

Не краща ситуація, скажімо, й у найексцентричнішого українського олігарха Ігоря Коломойського. Втрата громадянства, можливість видачі ФБР, націоналізація "Укрнафти" – уже цього досить для розуміння, наскільки складний стан справ у Ігоря Валерійовича.

Але й це не кінець. Олігарх, який після обрання Зеленського прагнув стати господарем країни, може скоро, за даними УП, стати власником цілком реальної підозри в кримінальній справі НАБУ.

По-друге, олігархи поступово майже втратили можливість тиснути на політику.

Після того, як набрав чинності закон про олігархів,той же Ахметов одним махом закрив величезний медійний холдинг. А саме ЗМІ були тією золотою картою, яку олігархи зазвичай клали на стіл для спокуси потенційних "політичних партнерів" у Раді чи Кабміні. Якщо, звичайно, не рахувати прямих фінансових вливань.

Витворення надпотужного, щоб не сказати монопольного, політичного центру в особі президента Зеленського з одного боку і крах старої системи з іншого – це два полюси, навколо яких будуватиметься нова українська політика уже наступного року.

Очевидно, що країна не зможе повернутись до старої системи, адже з розпадом олігархату вона втратила свою несучу конструкцію.

Тож неминучим видається різке та кратне збільшення ролі держави: що в економіці, що в політиці.

Коли кожна друга гривня в бюджеті надана донорами, держава неминуче стає ключовим, а то і єдиним економічним гравцем. Жоден великий бізнес не зможе змагатися з таким суперником.

Як наслідок так само кратно виросте політична вага того, хто буде розподіляти кошти, визначати контури майбутньої економікита контролювати "точки входу" в неї.

З одного боку, це настільки величезна спокуса під прикриттям війни безконтрольно "спожити трохи" від спільного пирога, з якою не стикалась ще жодна влада в Україні.

Але тим, хто захоче піти цим шляхом, варто розуміти, наскільки після війни і пережитих страждань у країні загостриться відчуття справедливості та наскільки, з тих же причин, агресивнішими можуть стати форми суспільної реакції.

Тож краще поглянути на нинішню ситуацію з іншого кута – як на велику можливість тотально перезапустити державу як механізм, уникнути помилок минулого, збудувати систему самодостатніх інституцій.

Бо яким би успішним не був Офіс президента, він не дорівнює Державі.

Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News

Міністр оборони – про очікуваний наступ росіян: «Вони не підуть знову на Херсон»

«Можуть наробити капостей». В якому стані буде Запорізька АЕС після деокупації?

Міф про «новий Голодомор»: яка реальна ситуація з продовольчою безпекою України. Частина 1: зерно та олія

Коли загояться воєнні рани Кінбурна?

Будівельні матеріали для порятунку житла в Херсоні ‒ безкоштовні