Редактор
Росіяни з артилерії обстріляли меморіальне кладовище в Херсоні.
Снаряди впали не так делеко від комплексу, де поховані радянські солдати.
Кладовище і до війни мало дуже неохайний вигляд, а тепер ще цей важливий стартегічний обʼєкт почали утюжити з арти…
***
Про тугу і любов. Переселенське.
Ніколи не знаєш, що тебе тригерне наступної миті.
Туга. На онлайн презентації колега підійшла до своєї книжкової шафи, а мені перед очі спливає домашня бібліотека, та так, що бачу, яка де книжка стоїть. Ніби не півтора роки тому, а вчора у себе в кабінеті сиділа. Вимкнула камеру, поридала… То як була нині в Херсоні, спочатку відібрала декілька книжок, а потім лишила, щоб зайвий раз не нагадували… Туга за втраченим.
Страх. Зранку перебирала речі молодшого сина, з яких виріс, щоб далі переселенцям віддати, і в кишені знайшла ксерокопію його свідоцтва, а на звороті – телефони родини, попередньо вивчені напам’ять. Такі аркушики були у нього по всіх кишенях і в тривожному рюкзачку, я ще з пів року по виїзді їх знаходила. І згадувала спинку дитини з Маріуполя, з ім’ям і телефоном. І ридала… Цей аркуш – останній. Відголоски окупації.
Любов. А зараз отримала посилку від мами. Печена гуска, пиріг, котлети. З Херсона, де падають бомби, до Львова, де діти ходять до школи. Онукам. Не можу описати, що для мене значить ця посилка. Ридаю… Так виглядає любов. Любов на відстані війни.
***
Я тупо “обожнюю”, коли в закладах грає “У мене немає дому”. Хочеться піти і вирвати зі стін ті колонки.
***
В угорців геополітичний нюх – Першу світову вони програли разом з Австрією, у Другу – з Німеччиною.
То що ж нині дивуватися, що їх тягне до поразки
***
українці: всі гроші – на ЗСУ! економіку на воєнні рейки! хто розважається – ті падлюки!
теж українці: аааааа, ми не можемо проголосувати за пісню!
***
А мене собака не випустив з Херсону. Вирішала я виїхати у Львів. Вже за квартиру домовилась. А у нас алабай. Причому алабай батька, а годую його я, бо батько на роботі весь час. Ну от попрощалася я з татом-мамой, з алабаєм і поїхала. Через три дні дзвонить мати й каже, що Мухтар нічого не їсть. Кажу, ну може захворів. Дзвонить через пʼять днів – Мухтар не їсть нічого від слова взагалі. Кажу ну зваріть йому м’ясця чи корму якогось елітного купіть. Шостий день – те саме. Тиждень – не їсть. Мати каже – забирай його з собою. Ма, кажу, це алабай, це треба дім орендувати. Короче, через 10 днів я повернулась. У Мухтара тепер свято щодня
Храбан Діана
