Херсонська журналістка Лідія Григор'єва побувала в населених пунктах Херсонщини, що межують з лінією фронту. Про свої враження вона розповіла в соцмережі.
Рішення про поїздку в бік лінії фронту на кордоні Дніпропетровської та Херсонської областей, а також у звільнені населені пункти було прийнято мною раптово.
Щоб не чекати відповіді, коли нас звільнять, Херсон, а зрозуміти все самій, порадіти за тих, кого вже звільнили, побачити наших мужніх воїнів. А ще я повинна була це зробити, аби мої діти й внуки не запитали, що ж ми нічого не робили, коли в нас крали країну.
Одна з проблем вільної України – це паливо, на автошляхах мало машин, але і заправок мало робочих. Тому ми їхали весь час у пошуках, де заправитися, і навіть зробили солідний крюк для цього. І воно зрозуміло.
Кривий Ріг зустрів мене строгістю перевірки на блокпості. Уночі - темно, ніяких розважальних заходів, пересувань містом, тільки блокпости, металеві їжаки. І це правильно. Ворог підступний. Наступного дня я вже для себе відмітила, що Кривий Ріг - це суворе, сіре місто, без яскравості, квітів та фонтанчиків, бо все спрямовано на те, аби його втримати. Усі жителі дорожать свободою, бо з Бучі й життя в Херсоні все зрозуміло про «асвабадітєлєй».
Вранці я прокинулася під шалений рев сирени. Може, і вночі вона була, але я втомилася за останній час, тому тільки вранці її почула. Стало страшно.
Кавою мене пригостив знайомий із Криворізької заправки. Взагалі після окупованого Херсона мені й моїй дитині було дивно бачити на автозаправці повний асортимент продукції, включаючи випічку, а тим більше випити смачного, звичного в мирному житті напою з назвою «Ідеї хочуть кави».
Повірте, але в окупованому Херсоні ідеї хочуть зброї і щоб зникли окупанти.
Ми, з окупації, дивні люди, які вже відвикли від супермаркетів з наповненими полицями, від багатьох звичних речей. На жаль. А про розграбоване паливо в Херсоні в перші дні окупації - то теж окрема історія. Тому, коли зустрінете людину з окупації, краще мовчати. Нічого не коментувати й не радити, я б сказала, «пи#діти». Бо в мене був випадок з однієї киянкою, яка з ходу стала радити, як нам жити далі. Ще б трішки, я б їй мордяку розмазала, але поруч була наша інтелігентна бабушка, тому та «отримала» лише легкий переляк. Це такі думки-згадки були, поки я їхала до місця збору.
Діставшись до нього, я помітила, що в «Газельці» вже спаковані волонтерські пакунки - ми відправлялися у звільнені села. От щасливі люди, подумала я тоді, згадуючи про окупований Херсон.
У вантажівці не було вільного місця, а нам ще треба було підібрати одного волонтера. Чому стільки пакунків? Бо у звільнених селах не працюють магазини, бідують люди без світла, а значить і води. У цих населених пунктах постійно йдуть обстріли, села горять, на них скидають касетні снаряди російські військові. Мова йде про наше фізичне виживання.
Їдемо довго.
На автошляху мало машин. Доровказів нема. Під’їжджаємо до одного із сіл Дніпропетровської області, куди російські війська підійшли, і їх звідки швидко звідти прогнали. Краєвид - як у казці: на горі церква, пагорби, ми «ниряємо» в Інгулець і «випірнаємо» по інший бік. А тут – широкий лан пшениці, ліс і запах пожежі. Переводиш погляд і бачиш спалений ліс. Наш водій говорить, що в Олександрівському лісництві вже спалено 60% соснового лісу.
«Не своє - не жалко», - подумала я про дії окупантів. Тим більше, вони дивуються такій красі й казяться.
По селу Заградівка, яка оточена лісом, прямо перед нашим приїздом вороги вдарили «Ураганом», касетними боєприпасами, тому пожежа підібралася прямо до садиб людей.
Ми помітили, як ще тліє дах на одній із них, бо господарі побудували її в красі, біля лісу. Роздоріжжя і навколо спалений ліс - тільки підкреслює всю трагедію цього населеного пункту.
Ми проїжджаємо хати без дахів і парканів. Зруйновано чужинцями те, у що вкладали душу роками цілі родини.
Максим, господар однієї із зруйнованих садиб, показує, як у дитячій кімнаті примостився снаряд, зруйновану хату без даху, новеньку кухню за 60 тисяч гривень, яку обладнали тільки взимку. І палко розповідає, як ті, хто залишився в селі, гасили пожежу лопатами, руками. Як бабуню-сусідку врятувало те, що сховалася в погребі чи то в кухні, а хату в цей час знесло.
Показує на відео і вбиту худобу, і розорені городи, і касетний снаряд, який ще залишився на землі поряд… Добре, що тоді вчасно прибули рятувальники з Кочубеївки, разом усе погасили.
Згадалося, як навесні не пускали російські солдати гасити пожежі в лісах на Херсонщині ні рятувальників, ні жителів сіл - в Олешківських лісах, на Кінбурнській косі, у Чулаківці… Мабуть, отримуючи насолоду від горя і божевілля місцевого населення. Довго ще відновлювати нам ліси і від пожеж, і від снарядів, і мін.
Ще декілька днів тому в селі Заградівка було небезпечно перебувати, не пускали військові, але фронт поступово рухається. Проте за декілька кілометрів усе ж російські укріплення, звідки прилітає.
Тому бронежилет і шолом потрібно було терміново вдягнути, бо береженого й Бог береже. Одягаючи їх, я подумала, яка важка ця амуніція, а як же в них солдати в спеку?
Сідаємо в вантажівку й мчимо далі, а на шляху зустрічаються нам уже спалені автівки місцевих жителів.
Між селами немає руху майже зовсім, дорога пуста, встелена слідами недавніх боїв та обстрілів.
«Чи повернуться в село діти – донька разом із онуком господаря Максима, які виїхали на час бойових дій до Кривого Рогу?» - подумала я. Бо лише люди, родини територію перетворюють на села, селища, міста, в яких народжуються діти та вмирають їхні пращури. Але звідки це знати нащадкам золотої орди?
Селище Біла Криниця зустріло нас мертвою тишею, і це було страшно...
Усі фото зі сторінки Лідії Григор'євої в соцмережі.
Тэги: