Життя на лінії фронту: як поштарка стала волонтером і допомагає в селі пенсіонерам

До війни, як і всі українці, родина пані Наталі займалась домашніми справами, ходили на роботу, мріяли про майбутнє своїх дітей.

"У мене троє дітей, – ділиться жінка. – Донька в Києві, а обидва сини зі мною. Середній залишився, бо мій чоловік після інфаркту. Йому поставили клапан і тепер гроші на таблетки уходять. А спробуй їх ще знайти? Та ще й за такими цінами, до 1500 гривень потрібно на ліки. Самий менший, йому 13років, перейшов у 9-ий клас. Дуже мотивована дитина, має червоний пояс з тхеквондо. Його взяли до збірної України і він вже займав призові місця. Стільки планів будували. З 24 лютого змінилося все. Життя ніби зупинилось…»

Наприкінці березня по селу пішов слух, що бачили колону ворожої техніки, яка суне прямісінько до населеного пункту. Жінка пригадує, як люди бігли звідусіль, хто на велосипедах, хто на мопедах, на чому тільки можна до високої точки в селі. Бо звідти видно дорогу кілометрів на п’ять, а може й більше якщо в бінокль. Пані Наталя не приховує:

"Це, напевне були найжахливіші моменти. На ту гору ми виходили щодня вже якна пост. Аби заспокоїтись, що все тихо! А тут бачимо, дійсно їдуть! БТРи, танки, машини з боєприпасами. Пам’ятаю страх, гуркіт військової техніки, що наближалась і голосний гавкіт собак».

Найбільшим потрясінням для родини стало сусідство з ворогом. Вони розмістили свій блокпост всього в 50-ти метрах від будинку. Тож зайвий раз виходити на вулицю їм не хотілось. Спостерігали за окупантами з вікон.

Найбільшим потрясінням для родини стало сусідство з ворогом. Вони розмістили свій блокпост всього в 50-ти метрах від будинку. Тож зайвий раз виходити на вулицю їм не хотілось. Спостерігали за окупантами з вікон.

"Спочатку було страшно, навіть дуже страшно дивитись як вони їздять по селу, заходять в кожну хату і все щось шукають, допитують, чи є в селі родини військових та зброя. Хто ховає партизанів? Потім якось звикли, але не морально, а фізично (ми їх просто не помічаємо). Русня говорить тільки одне, що вони прийшли надовго і все буде добре, а ваша влада вас залишила без пенсій, роботи. Примушують, щоб діти йшли до школи з 1 вересня, дитсадки по роспрограмі. Зацікавлюють людей допомогою в 10 тисяч рублів. Та наші люди тих кацапських купюр не хочуть й до рук брати», – каже пані Наталя.

Білозерська територіальна громада з перших днів війни лишилася без очільника. Голова ТГ нікому нічого не сказала й просто зникла. Люди були у відчаї, адже з наступом російських військ села виявилися відрізаними від сполучення з іншими населеними пунктами, з обласним центром. У місцевих магазинах миттєво зникли з полиць всі товари, поставок жодних, забезпечити доступ до медичної допомоги неможливо. А ще й лінія фронту зупинилась на межі Херсонської та Миколаївської областей. Зважаючи на близькість бойових дій снаряди й досі долітають до сіл громади. Від обстрілів гинуть мирні жителі, а будинки зазнають руйнувань. У таких реаліях люди прожили близько місяця.

" Пам’ятаю, як приходжу на роботу. Я працівник Укрпошти. А мене біля приміщення чекає громада. Люди просили організувати хоч якусь допомогу, забезпечити хоча б хлібом та крупами. Одним словом стати одночасно рупором села, волонтером і старостою. Я взяла на себе таку відповідальність, бо не могла вже дивитися як люди тиняються вулицями немов примари. А я ж знаю кожну родину, їх потреби та можливості. Бо професія поштарки вимагає кожного жителя знати в обличчя, бо до кожного двору треба й газети завезти, і листа віддати, й про отримання чи затримку пенсій попередити. А поговорити? Жива розмова декому просто необхідна, особливо літнім людям», – розповідає пані Наталя.

Суттєву допомогу громада отримала від волонтерів. Наталя Петрівна дізналася від жителів сусідніх сіл, що їм доставляють продукти харчування майже щотижня. Тож отримала контакти, зв’язалася з волонтерською командою медійників «Херсон плюс» і вже через тиждень до села приїхала довгоочікувана допомога.

"Люди раділи тій допомозі, як діти. Пенсіонери не стримували сліз, малеча не відходячи від магазину відкушували та їли хліб – все було так, як ми читали в книжках про війну»

Зима не за горами і це найбільше турбує селян. Постійно сподіватися на волонтерську підтримку не правильно. А вже три місяці пенсіонери живуть без готівки, бо не отримують пенсій, одне-єдине, що зараз їх рятує, – це овочі на городі. Родина Наталі Петрівни, як і всі, розуміє: взимку буде важко. Запастись дровами, вугіллям необхідно, а за що і де їх брати – ніхто не знає.

"Що є на городі, то й закатали, одну картоплю вже викопали і ще одна залишилась. Тепер потрібно думати хоча б про дрова на зиму. Качки, кури є. Якось, може, викрутимось. У селі залишилось десь половина населення і то, в основному, пенсіонери, люди середнього віку. Молоді зовсім мало, – розказує пані Наталя. – І у кожного свої причини, чому не виїхали. В одних немає за що, в інших: «Кому ми потрібні на чужині?». А треті вважають, що рідні стіни збережуть і все буде добре».

Наприкінці нашої розмови Наталя Петрівна поділилася своїми переконаннями, трохи помріяла та побажала усім добра і мира:

"Я переконана – після руїн йде відродження! Я знаю, що у багатьох людей – наших українців – одна єдина мрія, щоб скоріше закінчилася війна. Я бажаю усім терпіння, поваги до наших ЗСУ, волонтерів, медиків… І щоб наші діти не вскакували вночі від гулу, гупання та вибухів. Нехай прийде мир і спокій на нашу землю. Великий уклін всім батькам і матерям, які виховали своїх дітей патріотів, захисниць і захисників, що зараз боронять і захищають Україну. Дорогі воїни ЗСУ, повертайтесь до рідної домівки і знайте, що вас дуже-дуже чекають на Херсонщині. Адже домівка ваша – це наша Ненька Україна, тобто на вас чекають в кожному селі та місті. Україна непереможна!», – стверджує Наталя Петрівна.