Селище Високопілля, що в Бериславському районі Херсонщини, знаходиться в зоні активних бойових дій. Місцеві жителі, яким вдалося виїхати на неокуповану частину України, розповідають про жахливі речі, що чинять рашисти на території Високопільської громади. Мова про побиття цивільних, викрадення, зґвалтування, убивства… Нагадаємо, 1 червня у Високопіллі окупанти на власному подвір'ї розстріляли чоловіка та дружину...
Крім цих жахів, населені пункти Високопільської громади щодня потерпають від обстрілів. Зі своєю історією в соцмережі поділилася Людмила Куковінець (на фото), жителька Високопілля. Кілька днів тому в її будинок потрапив снаряд - жінка отримала тяжкі поранення ніг, зараз перебуває в лікарні. Щодня Людмила викладає в соцмережі інформацію про свій стан, мету своїх постів пояснює так: «Пишу я скоріше для того, щоб знали всі, яке то воно поранення, щоб берегли свої життя, щоб мій оптимізм давав сил іншим пораненим, тим, хто втратив домівку чи близьких. Я - приклад того, що все в житті можливо, якщо віриш в себе і в людей».
***
Ішла сьома доба з того дня...
Ну... Як ішла?.. В'яло повзла, тягнучи за собою в майбутнє малорухоме тіло ІКС-річної жінки. Так, звісно, те малорухливе тіло - я, ваша тьотя Люся Кук.
Усі, хто знає і пам'ятає мене, зрозуміють, на що нині звернуті мої скарги: усе життя я кудись не встигаю, мені бракувало часу, я шкодувала час на піші прогулянки селом, тому льотрала на велику з роботи додому і навпаки. Друзі, подруги, концерти, фестивалі, літературні зустрічі, квести для юних читайликів, інновації, креатив, ноу-хау...
А тепер - ось на тобі! Лежу, і все, що залишилося мені на даний момент, - політ думок, фантазій і, як пощастить, сновидінь.
Час і обставини, війна і люди: усе змінилося і міняє, ламаючи, кожного з нас. Змінилися фантазії, напрямок розмірковувань і навіть сновидіння...
...
Ішла сьома доба з того дня, як лихо "постукало", ні не у двері - у стіну мого будинку. Від смерті мене врятували кілька сантиметрів, які з'явилися в моєму житті завдяки лише тому, що від тримісячної фізичної і моральної втоми я "плюхнулася" на ліжко навскоси - головою до стіни. І стався той самий МОМЕНТ: нечутний приліт снаряду крізь гаражі, на дитяче ліжко сусідів з першого поверху. Як я опинилася там? Усе просто. Мамина квартира на другому поверсі, вікнами до лікарні. З 12 березня по 24 квітня ми жили без вікон: скло посипалося ще в перший день обстрілів, на стелі, у дверях, у меблях і в стінах - відмітини війни, осколки по всій квартирі... Тож сусіди, евакуюючись родиною, запропонували нам рятуватися в їхній, здавалося, такій безпечній квартирі...
А може, і добре, що там, на тому ліжку, о 13-й годині дня була не дитина, а я?
І знову ТОЙ момент: нечутний приліт снаряду крізь гаражі на дитяче ліжко сусідів... Умить рожева дівчача кімната стала попелясто-камінно-скло-смрадо-наповненим порталом у потойбіччя. Вуха заклало вбивчим дзвоном барабанних перетинок. Пекучий біль по всьому тілі. І ноги, які... чомусь... відмовляються іти...
Намагаюся кричати, звати маму, аби впевнитися, що вона ціла, жива, що її минула клята залізяка... А у відповідь - лише дзвін барабанних перетинок.
Я починаю повзти на руках до вхідних дверей квартири, кричу й кличу маму!.. Нарешті повертається слух і я чую її далеке:
- Доця, доця! Я ціла! Я жива!
- Мамо!.. Ноги...
...
Ішла сьома доба з того дня, як сталося те що сталося. А я боюся закрити очі й потрапити в світ сновидінь, бо їх, на жаль, не було. Я знову й знову, наче в реальному повторі, переживаю один і той самий момент...
...
Сьогодні вперше були сни.
У першому мене вбиває снаряд у кухні вже нашої квартири, і я бачу власні кишки, шлунок, кров... Прокинулася з криком і зі слізьми...
А в другому сні ми біжимо по полю, навколо нас вспінюється земля з коренями трави й квітів. А ми з мамою кидаємося з боку в бік, як два сайгаки, і таки залишаємося живі...
...
Ішла сьома доба з того дня...
Усі фото - зі сторінки Людмили Куковінець
Тэги: