«Якщо не допомагатиму, сказали — застрелять». На Херсонщині чоловік із матір’ю і трирічним сином переплили річку, рятуючись від катувань росіян

Анатолію Фоменку, мешканцю Великої Олександрівки, довелося разом із матірʼю та трирічним сином втекти з рідного селища після того, як російські військові катували його кілька днів і погрожували вбити сім’ю.

Йому 23 роки, спортивної статури, одягається також по-спортивному: чорні штани «Адідас», чорна футболка «Пума», кросівки, бейсболка. На шиї та одній руці — татуювання, не пов’язані ані з «Азовом», ані з АТО — такі, зазвичай, шукають росіяни.

У Великій Олександрівці Фоменко має свій будинок, де жив із трирічним сином. Працював найманим робітником. Останнім часом — на будівництві. 19 лютого із заробітків у Польщі повернулася його мама — Ніна. Вона сподівалася відпочити кілька місяців, підлікуватися. Але 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення. А 10 березня колона російських танків і БТРів зайшла у Велику Олександрівку. Через півтора місяці Анатолію, його матері та сину довелося тікати з окупованого селища.

«Просто надіялись на те, що дєйствітєльно нічого такого не буде, — каже Анатолій. — Вони самі казали, що ми ненадовго, ми будемо далі двигаться, мирне населення не буде страдать. А потім лібо їм скучно стало, лібо шо»

На початку, як і в багатьох інших містах та селах на Херсонщині, мешканці Великої Олександрівки ще намагалися демонструвати, що вони — за Україну. Вийшли на проукраїнський мітинг. Відео з тієї акції опубліковане у ​​фейсбуці селищної ради. На ньому — близько сотні людей з українським прапором та жовто-синіми стрічками скандують «Велика Олександрівка — це Україна!». Закадровий голос пояснює: «Це — мирна акція протесту на підтвердження того, що Велика Олександрівка разом із Херсоном — це Україна, ніяка не ХНР. Ми — одна країна, ми — незалежна країна».

Протестні настрої стали одразу придушувати: російські солдати відкрили стрілянину з автоматів, з танка обстріляли Будинок Культури, а учасників акції знаходили й затримувати.

Місцева влада пробувала і вести переговори з військовими, щоб ті не чіпали мешканців, і нібито отримали від них обіцянку.

Але на Кривий Ріг, як росіяни планували, їм не вдалося просунутися. Тому вони почали закріплюватися у Великій Олександрівці і прилеглих селах: рити окопи, мінувати берег річки Інгулець, підривати мости. Перед цим били артилерією: потрапили в ринок, поранили кілька людей, спалахнула птахоферма, почав горіти ліс. Рятувальники спробували гасити, та росіяни їм не давали. Щоб врятувати себе і техніку, працівникам ДСНС довелося виїхати на підконтрольну Україні територію.

У селищі встановили блокпости. Зайняли під бази дві школи — порушуючи правила ведення війни.

Тим часом у Великій Олександрівці та інших селах громади закінчувалися продукти і ліки — їх перестали завозити. Довелося почати випікати хліб самотужки.

Влада громади чекала на гуманітарний конвой з Дніпропетровської області, але росіяни його не пропустили. 21 березня голова селищної ради Наталія Корнієнко повідомила про це у своєму відеозверненні до односельців на сторінці у фейсбуці. Записала його на тлі українського прапора і завершила словами: «Чекаємо на хороші новини. Все буде Україна». Незабаром сама покинула селище та поїхала в Кривий Ріг.

Вслід за нею почали евакуйовуватися інші мешканці селища. За проїзд через свої блокпости росіяни почали вимагати сигарети та алкоголь.

Російські військові запровадили комендантську годину і перевірку документів. У людей відбирали телефони, могли забрати гроші. Почали грабувати магазини і будинки: забирали все, що могли винести — побутову техніку, килими і навіть жіночі парфуми. У фермерів конфісковували сільгосптехніку.

Місцева мешканка Оксана, в якої разом із чоловіком був магазин запчастин у Великій Олександрівці, розповіла, як росіяни вкрали у них тракторне обладнання на півтора мільйона гривень.

«Днів пʼять ми пробули в такій окупації — вообще люди не виходили, ми боялися. Потім ми з чоловіком поткнулися подивиться на наш магазин — на нас направили автомати, сказали: стой, куда ідьош. Ми подивилися, двері зачинені в магазині. Розвернулись і пішли додому», — розповідає вона, як усе було.

Магазин був у відремонтованому приміщенні старої контори. Навпроти у будівлі — продуктовий, на верхньому поверсі — секонд-хенд і перукарня.

Наступного дня Оксана із чоловіком знову спробували зайти до свого магазину. Військові цього разу підпустили їх до вікон, і вони змогли зазирнути всередину — запчастини були на місці. Потім росіяни їм повідомили, що забрали ноутбук, щоб перевірити, «чи вони не бандерівці». У господаря магазину на другому поверсі знайшли на комп’ютері інструкції, як робити коктейлі Молотова і зупиняти танки. Його затримали і виводили з будівлі з мішком на голові. Що з ним було далі — невідомо.

«А що у нас — запчасті, накладні. Ми з організаціями працювали — все було серйозно», — пояснює Оксана.

Так вони чотири дні ходили перевіряти свій магазин. На п’ятий день зателефонували сусіди і повідомили, що росіяни виїхали.

«Ми ж такі раді! Забігаємо — а в нас пусті полиці», — розповідає Оксана.

Вона ненадовго замовкає, намагаючись упоратися з емоціями, а потім продовжує.

«Забрали товар із великими цінниками. Були поршневі групи, стартера, на яких були цінники по чотири тисячі, по пʼять, по вісім. Усе позабирали. Пооставляли цінники, на яких там 40-30-50 гривень, — перераховує вона втрати. — Ми не знали, що робить».

Обговоривши ситуацію, Оксана з чоловіком вирішили, що військові можуть повернутися, тому вирішили забрати всі товари додому. П’ять мішків вивезли за день. Через три дні військові дійсно повернулися і продовжили грабувати те, що залишилося: одяг і взуття з секонду нагорі.

Подружжя ще деякий час думало і зважувало, чи відновлювати бізнес у Великій Олександрівці, і як. Проте розуміли, що треба вивозити дітей.

«А потом як уже ми побачили розстріляні трактора, всі, повністю. Наші люди не засівали — вони всі повтікали. То ми вже понімаєм, а для кого нам було бізнес восстанавлювать? Єслі там людей немає», — каже Оксана.

У той момент вони вирішили евакуюватися у село до рідних на підконтрольній українським силам території. Виїхали після Великодня. На блокпосту довелося заплатити 500 гривень, щоби проїхати короткою дорогою.

Коли родина виїхала, дізналися від сусідів, що їхній будинок у Великій Олександрівці вже пограбували військові. Винесли навіть ліжка.

Анатолій Фоменко з мамою і сином залишали Велику Олександрівку теж наприкінці квітня, але іншим шляхом і за інших обставин.

Якщо в перші тижні після окупації в селищі стояли лише молоді строковики, то пізніше зайшло підкріплення, краще екіпіроване, у чорній формі, з балаклавами.

За свідченнями місцевих мешканців, російські підрозділи конфліктували між собою. Про такі випадки повідомляла й українська розвідка. Звичним стали затримання і побиття цивільних людей. У районі влаштували терор: шукали насамперед АТОшників чи тероборонівців, вимагали від водіїв, які їздили через блокпости, здавати українські позиції. Почали ґвалтувати жінок. При цьому військові періодично закривали виїзд із селища, коли зрозуміли, що цивільних людей, якими вони, вочевидь, прикриваються, дедалі меншає. У Великій Олександрівці дійсно залишалися переважно пенсіонери.

Росіяни ходили до будинків із перевірками. До будинку Анатолія Фоменка прийшли чеченці, їх зустріла Ніна, його мати. Ті запитали, хто ще є у хаті. Вона відповіла, що син, і вони сказали його покликати.

Анатолій вийшов, і одному військовому одразу не сподобалися його татуювання. Він спитав, навіщо він їх зробив. Анатолій відповів просто: бо захотілося. Відповідь чеченцю також не сподобалася.

Анатолій стверджує, що військові підкинули йому два патрони, щоб використати це, як привід для затримання, але потім вирішили все ж таки залишити його вдома.

«Побачили, що дитина. Зайшов їхній старший, сказав, не будемо забирати. А чеченець, як виходив, сказав: «Даю десять днів, щоби ти вивів татуіровки. У нас — свої закони», — розповідає чоловік.

Пізніше він дізнався, що росіяни забрали сусіда по вулиці, запідозривши, що він був у теробороні. І досі не знає, що з ним було далі.

Потім Анатолія зупинив патруль на вулиці. Попросили телефон для перевірки, взяли документи на машину.

«Троє було. Один телефон дивився, один паспорт перевіряв, а інший стояв поруч з автоматом. — розповідає він, як проходила перевірка, — Відійшли, перебалакали, підійшли, попросили знять верхній одяг, роздіться до штанів. І почали ізбівать».

Коли закінчили, сіли в машину і поїхали, кинувши чоловікові документи.

Через деякий час ті ж військові ще раз приїхали до Анатолія додому. Цього разу вони таки затримали його. Матері пообіцяли, що все буде гаразд — вони лише поговорять.

Анатолія повезли до першої школи — там була їхня база. У машині йому вдягли на голову чорний пакет. Коли завели до приміщення, спочатку почали бити.

«Хтось на селі їм розказав, що знакомі є з нашого села, вони воюють, а я з ними общаюсь», — вважає Анатолій.

Росіяни стали схиляти його до співпраці: хотіли, щоб чоловік дзвонив своїм друзям-військовослужбовцям і дізнавався в них місцезнаходження українських військ. Він відмовлявся — його продовжили катувати.

Анатолій піднімає штанину і показує сліди побоїв на нозі.

«Росіяни по лицю не б’ють, — пояснює він. — Вдарили раз — розбили верхню губу, але другий сказав:по обличчю не бий. Били по ногах, по тілу — били ногами, руками».

«Принижували, ставили на коліна, — продовжує далі Анатолій, — Оружіє в руки давали. Тобто, якщо не допомагатиму, сказали — застрелять і скажуть, що я до них сам з оружіємприйшов… Деякі навіть казали, що, якщо не буде з мене ніякої пользи, пристрелять і все… Погрожували, що спалять хату з людьми всередині», — згадує Анатолій.

Все це вони знімали на камеру.

Облич тих, хто катував, Анатолій не бачив — усі вони були у балаклавах. Він вважає, що серед них були чеченці і буряти — або п’яні, або під дією якихось речовин.

«Просто гралися, знімали на відео», — так Анатолій відчував себе в їхніх руках. Він зізнається, що було страшно.

У школі він побував двічі. Першого разу його катували годину, другого — чотири години. Після цього він прийшов додому і сказав матері: «Ма, або ми тікаємо, або просто мене вб’ють, мене не буде».

Після погроз росіян стало зрозуміло, що Ніна з онуком також не можуть залишатися в селищі. Тоді вони зважилися на втечу.

Через блокпости їхати їм не можна було, тому єдиний вихід — плисти через Інгулець.

Із будинку вийшли о п’ятій вечора. Пости об’їхали через сусіднє село, за посадками. Дісталися річки. Човен стояв на іншому березі. Анатолій роздягнувся, стрибнув у воду і переплив на інший бік. Човен був без весел. Він його відв’язав, а потім штовхав до берега, де чекали на нього мама і син. Коли вони сіли, потягнув човен назад.

Перепливши річку, йшли полями до сусіднього села. Там переночували у сватів. Встали рано-вранці — і знову тікати. Сина більшу частину дороги доводилося нести на плечах. Мама допомагала, як могла, бо тіло в Анатолія боліло після побиття. Так пішки пройшли 25 кілометрів, доки їх не підібрали українські військові і підвезли до найближчого села. Там уже їх забрав брат Анатолія і відвіз до себе в село.

«Коли прийшли до наших, до блокпосту, такий трохи моральний взрив був. Сльози», — зізнається чоловік, додаючи, що кожної секунди боялися, що їх зловлять росіяни.

Коли опинилися в безпеці, зателефонували сусідам і дізналися, що буквально за дві години після їхньої втечі до них додому знову нагрянули росіяни. Вибили двері, вікна, стріляли.

«Були такі злі, що два дні шукали, куди подівся, — розповідає Анатолій, задоволений, що перехитрив окупантів. — Вони по сусідах ходили, погрожували, питали, бо думали, може, я десь ховаюся по селі. Ніхто ж не знав, де я дівся. Я нікому не казав, навіть телефон виключив».

Тепер, коли все позаду, Анатолій намагається знайти роботу і житло у Кривому Розі. Це складно — у місті вже багато переселенців, і ціни на квартири зросли. Документи, що залишилися вдома, доводиться відновлювати. Мама з онуком поки що залишилися у селі в другого сина, брата Анатолія, але там все ще небезпечно — лінія фронту близько, постійно чути звуки артилерії.

Анатолій зізнається, що мало кому розповідає свою історію, бо люди його не розуміють, не можуть уявити, як це пережити.

Яким було б справедливе покарання російським військовим, які його катували? Анатолій вважає, що з ними треба вчинити так само як і вони з ним. Хоча розуміє, що це — жорстоко.

«Я вважаю, що вони інакше не зрозуміють. Їх треба так само карати, щоб до них хоч трохи дійшло, чим вони взагалі займаються», — впевнений він.

«До кінця не можеш понять, чого так. Чого до нас прийшли, і ще щось їм не нравиться, — Анатолій намагається собі пояснити. — То єсть вони й якщо когось прийшли визволять… Я скільки прожив в Україні, їздив і до Польщі, кругом їздив — кругом нормально всі относяться. Ніде ніхто нікого не принижав. Не казав, що комусь не нравиться, як хтось балакає чи ще щось. До кого вони прийшли? Кого визволять? Мені їхня помощь не нада була — мене все устраівало!»