Дитячий будинок сімейного типу переїхав з тимчасово окупованої Херсонщини до Первомайська на Миколаївщині. Про свою велику родину, про життя в окупації, дорогу через ворожі блокпости та облаштування на новому місці розповіла Гард.City мама 10 чудових дітлахів Олена Бацкова.
«Діти — це за покликом серця»
- Як вийшло, що у вас так багато дітей?
- Я теж років у 13 років залишилася сиротою. Потрапила до притулку, звідки мене забрала мама, Наталія Григорівна. З 14-ти років я вже була у цій сім'ї. У мене такий характер, що я люблю все контролювати. Ще у притулку вчителі казали мені: «Вихователька від Бога».
Олена Бацкова
Я вчилася в Херсоні на швачку, також маю спеціальність «оператор комп'ютерного набору», тобто професії, взагалі не пов'язані із вихованням дітей.
Потім вийшла заміж, жила в Херсоні, однак приїздила до мами. Знаєте, бувають такі прийомні родини, що у 18 років випустили — і все, гуляй. А ми з мамою завжди були як рідні. У мами двоє рідних дітей, ми з ними як сестри та брат. Останнім часом мама хворіла, в неї був цукровий діабет, проблеми із серцем. Їй було 62 роки, я приїздила, допомагала з дітьми. Коли вона вже лежала вдома, я практично жила там. Доглядала її до самої смерті, а потім взяла цю родину на себе.
- Розкажіть про ваших діток.
- Двоє дівчаток, 8 та 11 років. Хлопчикам - 12, 13, 14. Усього нас приїхало дев'ять прийомних діток, моя рідна дитина, 10 років, та я, і 11-й — найстарший хлопець, йому 19, він навчається в Херсоні. Він мамин прийомний син, тому я його теж забрала із собою. Виростила його з 2-х років, тож тепер не покину.
- Молодші дітки навчаються у місцевій школі?
- Ні, продовжуємо дистанційно навчатися у нашій школі. Вчителі також повиїздили та продовжують працювати. Одна із наших вчительок, яка залишилася, передала свій клас іншому вчителю. Ті, хто залишився там, бояться, бо вчителів вишукують та змушують працювати за російською програмою.
- Чи маєте техніку для онлайн-навчання?
- Є три планшети, які придбали торік. Дуже добре, що у мене по двоє дітей у 2-му та у 5-му класі. Вони так по двоє і навчаються.
За цим столом діти навчаються на новому місці
«Сиділи до останнього, дуже боялися їхати»
- Як сталося, що ви приїхали в Первомайськ?
- Спершу ми не хотіли виїздити. Сиділи до останнього. Провели п'ять місяців в окупації. Врешті виїхали 13 серпня. Їхали через Запоріжжя, ночували там дві доби в дитячому садочку, доки нам знайшли транспорт, щоби добратися сюди. Важко було, сама б я не оплатила дорогу, допомогли волонтери ГО «Місто сили», вдячні їм. Ми тоді жили на «дитячі» виплати. Спочатку гадали тут шукати приватний будинок чи квартиру, але зараз все дуже дорого. Фахівці місцевого управління запропонували нам прихисток. Дуже вдячні, що безкоштовно, це зараз важливо.
- Як добиралися, як вам вдалося виїхати?
- Ми дуже боялися. Не знала, скільки нас там протримають. Чула, що дуже подовгу тримають, понабирала пакунків, дітям самої лише їжі по всіх портфелях. Виїхали з Олешок на Василівку. Проїздили десь із тридцять блокпостів. І найголовніший, там, де 4-5-кілометрова черга. Там люди ночують по 5 діб, і з дітьми також. У мене багато дітей, коли ми приїхали, гадаю: скільки ж ми тут будемо ночувати? Водій каже: «Я не знаю».
Разом із родиною врятувався із окупації песик Тишко. Фото: Юлія Савва
Нас їхало три маршрутки. Я зібрала всіх мам, взяла на себе ініціативу, і ми пішли туди. Підійшла до цих (російські військові — ред), кажу: «У мене он стільки дітей!» А вони: «Нам все одно». А сама стою, і мене аж трясе. А він і каже: «У вас губа тремтить, нервуєте?» Стоїть, усміхається. Я кажу: «Ви от зараз усміхаєтеся, вам спокійно, а в мене повна маршрутка дітей маленьких, як гадаєте — я не повинна хвилюватися, де з ними ночувати?» Каже: «Нам все одно, хай водії приходять». А нам назад іти три кілометри, дітей залишили там, доки ходили. Усе ж таки водії потім прийшли. Нас тримали до вечора, потім пропустили. По дорозі було пару вибухів поруч, але доїхали.
«Коли бачили, що ракети вилітають на Миколаїв, намагалися попередити»
- Ви так спокійно кажете про вибухи.
- У мене під вікнами квартири періодично вибухали автівки, у мене вікна вилітали. Я все це бачила на свої очі. Бачила, як ракети вилітають та у мене над головою летять на Миколаїв. Ми одразу, звісно, пишемо в миколаївську групу, що полетіло, намагалися нашим допомогти. Потім вже, як вилетіло від нас, тоді вже тривога вмикалася у Миколаєві, тому ми намагалися попередити. Важко дуже, бо знаєш, що летить у своїх, ти бачиш це. Коли ти проїздиш блокпост, де вони стоять, перевіряють багажник, — це морально вбиває, коли ти на своїй землі, а тобі щось вказують. Бувало, що прискіпувалися: по моєму погляду одразу було зрозуміло, що їм тут не раді.
- Яка була ситуація із цінами, продуктами в окупації?
- Перший місяць, зрозуміло, продуктів взагалі не було ніде. Магазини, АТБ у нас одразу всі розмели за тиждень, ще у березні. Продукти з'явилися, тільки коли нам з Херсона стали привозити, наприкінці березня. Було, сіль купували 5 кілограмів за 300 гривень. Крупи, інші продукти було майже неможливо знайти, хіба що бабки щось винесуть. Було й таке, що бабки скуплялися в АТБ, а потім перепродували удвічі дорожче. Одразу «бізнес» робився. Дуже було важко.
«Ніколи не гадала, що стану такою патріоткою України»
- Які настрої в людей?
- Є такі люди — де вигідно, там і добре. Українські виплати отримують і там отримують. Зараз майже немає українських виплат, пенсії затримують. Ми отримували українські виплати на дітей на картку. Готівку можна було зняти за 10 відсотків. На даний момент забороняють. Затримують людей. Затримали ту жінку, в якої ми міняли, тримали її добу. Пустили рубль майже скрізь.
Їх, росіян, зараз у місті — ні пройти, ні проїхати. Це дуже тиснуло на мене. Іде п'яний, як дерево, зброєю махає, я їду, а воно стає переді мною та цілиться. Другий теж стоїть п'яний, хитається. Стою, думаю — що робити, не посигналиш, бо зараз бахне.
Я раніше їздила в Москву, до родичів. До того, як вони (росіяни — ред.) прийшли на нашу землю і я побачила їх своїми очима, ніколи не гадала, що стану такою патріоткою України.
Тэги: