Від 1 березня 2022 року Херсон окупований, поневолений, але не скорений. П’ять місяців в окупації, з яких кожен день здається гіршим за попередній. Хтось виїхав, хтось залишився, але всім однаково болить за рідний дім, за Херсонщину.
Зібрали декілька дописів, які відображають настрої та ставлення людей до окупантів та окупації.
ДОПИС ПЕРШИЙ
5 місяців. Вже 5 місяців херсонці в окупації.
Рідними вулицями міста вдень і вночі рискають окупанти - загарбники, вбивці і злодії, - особи, що вважають себе надлюдьми, які під приводом "асвабаждєнія", насправді прийшли захоплювати, принижувати і красти.
Херсонці 5 місяців живуть або одним днем, або майбутнім - коли нарешті звільнять їх від орди.
Хтось виїхав, бо не може змиритися з окупацією.
Хтось виїхав, бо просто некомфортно так жити, без Макдональдсу і ресторанів.
Хтось виїхав, бо небезпечно залишатися в окупації.
Хтось виїхав, бо більше нема де жити.
Хтось виїхав, бо потребує лікування.
Хтось виїхав, бо діти.
Хтось виїхав, бо треба звільняти Херсон.
Хтось виїхав, бо так закликали політики.
Хтось залишився, бо повірив політикам.
Хтось залишився, бо немає грошей і нікуди їхати.
Хтось залишився, бо хворі батьки.
Хтось залишився, бо домашні тварини - члени родини.
Хтось залишився, бо боїться їхати.
Хтось залишився, бо і так все нормально, "какая разніца".
Хтось залишився, бо "ура расєя".
Хтось залишився, бо чине спротив окупантам.
Хтось залишився, бо допомагає нужденним.
Хтось залишився, бо його викрали або вбили.
Хтось залишився, бо тут бізнес всього життя.
Хтось залишився, бо це наша українська земля.
Хтось залишився, бо чекає на справжнє звільнення.
Історій багато. Є тут і зрадники, але таких одиниці, є і ватники, такі досі є, - проте вільних українців, хоч і в окупації, багато більше. 5 місяців вони вірять ЗСУ.
ДОПИС ДРУГИЙ
5 місяців моє місто в окупації, 5 місяців, як говорить моя колега, ми "бездомні безофісні, але живі".
5 місяців я тримаю весь можливий зв'язок з найріднішими людьми при повній відсутності українських операторів останні 60 днів і кожного дня боюсь, що він зникне остаточно.
5 місяців ми спільно боремося за життя, намагаючись допомагати тим, хто залишився там. І щоденно гортаємо сторінки численних новин, порівнюючи прочитане з тим, що говорять рідні. Закон сполучених судин - чим більше опускаються руки, тим більше спрямовуєш зусилля туди. Бо це рятівне коло і для тебе. Не дати вирвати себе з корінням - без нього ти колючка з пустелі, без цілі й напряму.
Ми всі повернемося. Сподіваюся, що скоро. Дуже хочеться в це вірити, незважаючи на об'єктивну реальність. Не сміти називати херсонців зрадниками!!! Обіймаю всіх своїх.
ДОПИС ТРЕТІЙ
Сьогодні 5 місяців, як Херсон під окупацією.
Я дуже добре пам'ятаю той день 1 березня. Ми з дітьми були у ванній, молилися та читали місцевий чат, де люди писали про місця, де саме йдуть рашисти. Вони були в усіх районах. І тут щось гахнуло. Так сильно, що дім захитало, світло блимало, а я стояла над ванною з дітьми і не знала що робити... То був танк, він вистрелив у будівлю поруч з квартирою.
На ранок я обняла сестру. А ще ми дізналися як багато людей загинуло у місті. Розстрілювали усіх, хто був на вулиці 1 березня. Жінка, яка йшла в аптеку, чоловік, який біг за їжею... Хлопці з ТРО. Тоді писали, що більше 140 людей...
Пройшло 5 місяців. Сьогодні на виїзді з Херсонщини при евакуації розстріляли мікроавтобус з мирними. 2 загинуло, один в комі, останні в дуже важкому стані.
Херсон - епіцентр хоробрості. Моліться за херсонців!!!
ДОПИС ЧЕТВЕРТИЙ
П'ять місяців окупації, але спротив херсонців та херсонок триває.
У різний спосіб триває боротьба за символічний простір. За можливість говорити українською мовою, за своїх дітей.
Це маленький епізод з боротьби моїх знайомих, які залишаються у Херсоні. Прізвищ поки не назву, але після деокупації обов'язково напишу і фото розміщу.
У моєї знайомої окупанти викрали сина. Він зараз у полоні. Його розшукує мама. Пише у всі наші інстанції. Їй повідомили, що россторона не включає його у списки, тому формально людини ніби немає.
Був чоловік, а тепер нема.
Порадили матері іти в російську комендатуру у Херсоні і питати там.
Пішла, бо треба шукати сина.
І в комендатурі жінка принципово говорила українською мовою. Один з кац$пів її грізно питає:
- Ви нацистка???
- Ні, я націоналістка, - відповіла жінка.
Я зі стільця ледь не впала, коли почула про цей діалог.
Хоробра жінка, просто жителька Херсона, яка залишається в окупованому місті, щоб знайти і звільнити свого сина.
ДОПИС П'ЯТИЙ
Окупований Херсон не здається!
Після нічного Іллі, який всю ніч ганяв орків, на вулиці чимало калюж: рослинам - радість, оркам - незручність, дітям - дозвілля.
- Діма! - сердито кричить молода мама, син якої - хлопчисько років чотирьох - ганяє по широчезній калюжі на велосипеді. - Я що сказала?
- Я не хочу додому! - віднікується малий, роблячи черговий вираж та розрізаючи колесом воду навпіл.
Люди розбігаються в сторони. А ми з дружиною продовжуємо йти крізь ряди, шукаючи продукти.
- Ооо, капелюшки! - помічає дружина. Біля лавки з саморобним хлібом стоїть дуже молода дівчинка з купою панамок а-ля грибок, які приміряє продавчиня.
Ми зупиняємось, а дівчина з радістю показує і нам свої капелюшки.
- Які гарні! - дружина у захваті. Рукою проводить по панамам - квітастим, чорним, бежевим, з нашивками та іншими прикрасами. - Це чиї? - цікавиться дружина, маючи на увазі торговельну марку.
- Це... це мої, - ніяковіє дівчина.
- Ваші? Яка краса! Скільки?
- Усього сто гривень.
- Можна поміряти?
І не чекаючи, дружина починає вдягати капелюшки, дивлячись в маленьке ручне дзеркальце, яке турботливо пропонує нам дівчинка.
Рожевий з квітами, чорний, джинсовий, салатовий - кожний капелюшок народжує свій образ. То ділова жіночка, то пані на дивані, то морська красуня...
- Боже, яке ж взяти? - дружина завзято міряє, крутить головою, дивиться. Зупиняємось на бежевому.
- Вам дуже личить, - каже старенька бабця, яка зупинилась поряд. Виявляється, за нами вже невеличка черга. До капелюшків тягнуться жіночі руки, всі міряють.
- Я з десятої ранку ходжу, - знову ніяковіє дівчинка. - Ніхто не підходив, а тут...
- Це тому, що у нас рука легка, - сміємось ми з дружиною.
Розраховуємось та вже з піднесеним настроєм рушаємо далі. Як насправді мало людині треба для щастя - тим паче жінці. Новий капелюшок і ти на сьомому небі.
Подальша дорога доводить нас до "Ситої хати", тієї самої, на стіні перед входом якої висить банер, що раїса та Україна назавжди разом. Турботлива рука замазала чорною фарбою два слова. Перехожі відтепер читають, що "Україна назавжди". Настрій піднімається на щабель вище
На сусідній стіні помічаємо якийсь рекламний плакат - рідкість в наш час, тому люди затримуються, щоб поцікавитись. Виявляється, це окупанти запрошують на святкування дня ВДВ.
- Ооо, це тепер набухаються до усрачки та почнуть купатися в фонтанах! - посміхаться якийсь чолов'яга. - Та ще морди один одному будуть бити.
- А на Іллю купатися заборонено, - відповідає жінка поряд. - Він сердиться, коли так роблять. Фонтани нам загадять! Хай ліпше в калюжу ниряють.
- У них свої свята, у нас свої, - діловито бурмоче старий дід.
- Та, Господи, та нехай купаються, - маше рукою чолов'яга. - Більше втопиться - менше нашим роботи буде.
Натовп розриває сміх та жартівливі зауваження...
2 серпня - день пам’яті Пророка Божого Іллі, який є найбільш шанованим старозавітним пророком у слов’ян. Перший християнський храм, збудований у Києві ще за князя Ігоря, був зведений саме на його честь.
Люди вірили, що сила Іллі, грізна та невблаганна, у його зброї — блискавках, небесному вогні, проти яких не може встояти жодне зло, жодна лиха сила. Святий Ілля виступає в народних віруваннях як покровитель воїнства, чоловічої сили та звитяги. У цей день традиційно святили зброю, воїнські обереги, робили посвяту молоді — джур — у члени бойового братства.
Тэги: