• 
• 
• 
• 

Історій людей, які змушені були поспіхом тікати з України в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в нашу державу, безліч. Ми ще почуємо, прочитаємо, притаївши подих і нестримні сльози, багато таких розповідей. Про те, як розгублені мирні українці змушені були полишати свої домівки, наспіх одягатися, брати якісь речі, домашніх улюбленців і бігти, аби сім’я вціліла, аби діти жили…

А ще є історії тих, хто допомагав і продовжує допомагати українцям. Свідками страху та відчаю українців, що покинули рідні домівки, сліз та болю від прощання з рідними не раз за місяці війни ставали прикордонники Ізмаїльського загону, що на Одещині.

Вікторія (на фото) – одна з них. У перші місяці повномасштабної війни вона несла службу в поромному пункті пропуску «Орлівка», що на кордоні з Румунією. Розповідає, що тоді пасажиро-транспортний потік на виїзд із України збільшився в 4 рази. Було дуже холодно. Ситуація в пункті пропуску була важкою як для пасажирів, так і прикордонників.

Своїми спогадами про ті дні Вікторія поділилася нещодавно на сторінці Ізмаїльського прикордонного загону в соцмережі.

«Мамо, я хочу їсти!»

Йшов третій день повномасштабної війни. У черзі серед пасажирів, які стояли на паспортний контроль, я почула оклик: «Мамо, я хочу їсти!». Я побачила жінку, яка тримала на руках немовля, а поруч заплакану дівчинку, років п’яти. Спитала в неї, чи є чим нагодувати дитину. Пасажирка відповіла, що всі запаси провізії з’їли дорогою сюди, залишилася тільки суміш для немовляти. У придорожніх магазинах усі продукти були зметені з прилавків.

Я зробила чай з лимоном, дістала зі своєї сумки пачку сушок і дала дівчинці поїсти. Вона з жадібністю почала їх ковтати, майже не пережовуючи. На материнських та моїх очах від цього видовища проступили сльози. Також на її прохання я зробила окріп та залила в термос для приготування дитячої суміші.

«Собака, морські свинки та рибка»

Наприкінці лютого виїжджала з країни сім’я – батько, мати та малолітня дочка, яка має інвалідність. Батько ніс валізи, мати невеличку сумку та собачку чихуахуа, а дочка в тренувальному рюкзаку перевозила двох морських свинок та рибку в пластиковій банці.

Дівчинка спитала в прикордонників, чи може вона подарувати їм рибку, бо вона від холоду замерзне. Ми погодилися її доглянути, але за умови, що коли вона повертатиметься в Україну, вона її обов’язково забере.

Потім вона запропонувала подарувати нам і морські свинки, бо на них не було ветеринарного паспорта. Коли сім’я дізналася, що вони з тваринками зможуть проїхати в Румунію, дівчинка забрала їх. Я вже встигла нагодувати свинок пекінською капустою, що взяла із собою на службу.

Мене цей випадок дуже вразив. Сім’я тікала від війни, але серед необхідного взяли всіх своїх домашніх улюбленців.

«Це російський літак нас летить убивати!»

В один з квітневих днів діти гралися на зеленому газоні, поблизу стоянки автомобілів, що пройшли прикордонний контроль та накопичуються до прибуття порому. Гра була схожа на квача, але з воєнними елементами. Я почула, що один із дітлахів гучно обурився: «Чому я постійно маю грати за росіян? Я хочу – за ЗСУ».

Через 15-20 хвилин діти побачили на румунській стороні літак та інверсійний шлях, який він залишає за собою, й одразу стали на коліна, прикривши голову руками. Один із них вигукнув «Це російський літак нас летить убивати!».

Я була шокована. Могла тільки здогадуватися, що довелося пережити цим дітям. Потім дітей заспокоювали їхні мами, я теж намагалася допомогти в цьому. Ми казали, що це хороші літаки й вони нас захищають.

Тэги: