2 жовтня українські війська звільнили село Золота Балка Новоолександрівської територіальної громади, яке було окуповане з першого дня війни. Сільський голова Новоолександрівської громади Олександр Левечко та староста Золотої Балки Олександр Мовчан були змушені виїхати на підконтрольну Україні територію. Вони дистанційно працювали з представницями влади, які залишилися в селі — начальницею служби в справах дітей Оксаною Шляпіною та директоркою територіального центру з надання соціальних послуг Мариною Стогній.
Як Золота Балка виживала в окупації, Оксана Шляпіна розповіла «Суспільному».
«Це так раптово все відбулося, ми навіть не очумалися. Людей почали пресувати, російські військові ходили по домах, погрожували. Селяни почали виїздити — через наше село на Осокорівку була, так би мовити, дорога життя. По ній пройшли близько 8 тисяч людей із Золотої Балки, Гаврилівки, Михайлівки, Новоолександрівки та степових сіл Шевченівка, Хрещенівка, Біляївка, Петропавлівка, Любимівка. Дехто з них ішов далі, а декому не було куди йти», — згадує Оксана Володимирівна.
На базі дитячого садка в Золотій Балці організували центр прихистку, де розташовували біженців. Допомагали місцеві жителі й продуктами, й одягом. За словами жінки, були люди, які тікали з дому в шльопанцях, калошах.
«А це лютий і початок березня, дуже холодні були. То ми топили в садочку, відігрівали людей. Ми зустрічали біженців і об 11-й ночі, і о четвертій ранку», — розповідає Оксана Володимирівна.
22 квітня, якраз на Паску, в селі після обстрілів зникла електрика. І люди більше не могли користуватися централізованим водопостачанням, каже Оксана Шляпіна.
«По сьогодні ми без світла та без води. Це дуже важко, але ж росіяни й не думали щось ремонтувати. У село заїжджали військові на БТРах, але тут вони не жили. Ми були в оточенні, як на острові — з одного боку вода, з другого — блокпости з озброєними росіянами. Літали над селом снаряди, але, на щастя, великого руйнування немає», — каже жінка.
За її словами, зараз у Золотій Балці залишилися 656 людей, а до війни було 1345. З біженцями кількість людей у селі сягала двох тисяч. Молодь здебільшого намагалася виходити з окупації, бо боялися мобілізації.
«Ми готували для них у дорогу їжу, давали продукти — адже треба було пройти Осокорівку та дійти аж до Нововоронцовки. Дітей виносили в простирадлах і йшли по тій тропі, понад берегом, попід скелями. Аж поки одна жінка не написала про цей шлях в інтернеті — і рашисти замінували цю дорогу. Більше ніхто не зміг вийти. Правда, одна родина намагалася втекти від тиску росіян, і підірвалися на розтяжках. Жінка з осколковими пораненнями, дитина жива, а чоловік загинув», — розповіла жінка.
Двом представницям влади довелося на місці облаштовувати умови життя людей.
«Марина Стогній організувала постачання хліба — за ціною 16 гривень його завозили під обстрілами. Фермери з Михайлівки надали пшеницю, підприємці мололи борошно, виробляли макарони. Тож без хліба люди не сиділи. Пізніше налагодили виїзди до Каховки та Херсона за продуктами. Звісно, для цього доводилося брати дозволи в комендатурі та проїжджати через російські блокпости. Крім того, село є село — картопля була з городів, птиця та м'ясо були, соняшник збивали на олію — завдяки цьому ми вижили», - розповідає Оксана Володимирівна.
Її колезі Марині вдалося домовитися про зелені коридори до Кривого Рогу та про поїздки до Херсона за медикаментами. Так жінки забезпечували місцевих жителів ліками.
«Одного разу за нами приїхали рашисти й дали пів години на збори — за гуманітаркою до Нововоронцовки. Їхали під обстрілами, зате змогли привезти продукти, ліки, засоби особистої гігієни для селян», — розповіла Оксана Шляпіна.
Змогли вижити, бо люди в селі згуртувалися і разом розв'язували всі проблеми, каже Оксана Володимирівна. Склалися грошима на генератор і паливо до нього, щоб підіймати воду з артезіанських свердловин.
«Не в усіх дворах є басини, тому завозили воду й у відрах, і в ваганах. Люди брали до себе біженців, у яких хати були зруйновані, і вони прийшли босі, голі. Ми надали охочим порожні будівлі, люди навіть городи встигли посадити та врожай овочів зібрати. Може, у нас і залишаться жити, бо повертатися їм немає куди», — говорить жінка.
У Новоолександрівській громаді 8 сіл, і соціальні працівники в усіх працювали протягом цих важких місяців, забезпечували людей усім необхідним, розповіла Оксана Шляпіна.
«У Золотій Балці по сьогодні функціонує Будинок людей похилого віку, де 11 людей повністю лежачих. Коли немає електрики й доводиться користуватися кабичками, для яких шукати дрова, це дуже тяжко. І попри все людей годували чотири рази на день. Крім того, у будинку поселили біженців, які перебували там аж до визволення», - каже вона.
Жителі Золотої Балки вже з перших днів після визволення спішать повернутися додому, говорить Шляпіна.
«Дехто ж кинув і худобу, і городи, тож тепер їдуть до домівки, хоч і страшно ще. Село негазифіковане, люди користувалися електроплитами та скрапленим газом. Зараз газ не купиш, плити не працюють, із дровами проблема. Проте ми вже вільні, отже всі проблеми будемо потроху вирішувати. Перемога все одно буде за нами!» - каже жінка.
Тэги: