Світові ЗМІ щодня пишуть про війну в Україні, присвячуючи цій темі як короткі інформаційні матеріали, так і великі аналітичні статті. Нижче публікуємо статтю «У Херсоні українці наяву переживають жах російської окупації», яка вийшла 18 червня у провідній газеті Франції Le Figaro з початком на першій шпальті. Переклад матеріалу підготував член Ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси, медіа-експерт Сергій Чернявський.

У Херсоні час зупинився 1 березня, коли російські війська взяли його під контроль. Ніщо більше не працює, принаймні не так, як раніше. Губернатор покинув регіон. Колишній мер міста ховається в невідомому місці. Як і в інших підконтрольних їй українських містах, Москва замінила їх проросійськи налаштованими чиновниками. Голови української військово-цивільної адміністрації тепер мають свій штаб у Миколаєві, де вони збирають дані про зникнення людей або потоки біженців, які виїжджають [на неокуповану частину] України: понад 60% з-поміж 300 000 жителів міста хочуть виїхати.

У Facebook або навіть у Telegram тривожні повідомлення рясніють: сестра загубила свого брата, що гуляє по вулиці. Мати шукає заарештованого сина.

«Ми намагаємося контролювати чи хоча б відслідковувати те, що ми ще можемо контролювати чи відслідковувати», – каже чиновник.

У місті, що першим з початку війни потрапило до рук російської армії, загальноприйнятою валютою став рубль. Минулої суботи мешканцям міста видали російські паспорти. А заступник голови нав'язаної Москвою обласної адміністрації, проросійський український активіст Кирило Стремоусов, заявив російському інформаційному агентству ТАРС минулого четверга, що діти, які народилися в Херсоні після 24 лютого, коли Росія вторглася в Україну, автоматично отримають російське громадянство. Як і в інших окупованих регіонах, херсонські сироти також стануть громадянами Росії. 25 травня президент Росії Володимир Путін справді підписав указ, який дозволяє швидко надавати громадянство його країни мешканцям окупованих українських населених пунктів. Вже 11 червня мешканцям Херсона видали російські паспорти.

На прес-конференції минулого четверга заступник міністра оборони України Ганна Маляр також заявила, що Москва відправляє все більше російських сімей до окупованих районів, зокрема й до міста Херсона. Ідея їх облаштування «в порожніх будинках і квартирах українців, які втекли» від бойових дій чи окупації, спрямована на закріплення російської присутності в довгостроковій перспективі, додала заступник міністра.

Нові керівники Херсона використовують літні канікули, щоб примусити школи реформувати свої навчальні програми: «Українські колабораціоністи, які зібралися в Москві, збирають вчителів та директорів шкіл, щоб змусити їх працювати над новою навчальною програмою», – зазначає мешканка Херсона Валентина.

З нею Le Figaro зв'язалося телефоном, жінка не хотіла, щоб її справжнє ім'я використовувалося. Наразі, уточнює вона, лише дві школи регіону погодилися переглянути зміст занять, які проводитимуться на початку навчального року. Більшість закладів вирішили закрити свої двері у квітні, щоб не дотримуватися нових правил. «Але чинити опір небезпечно. Зник директор школи, який відмовився змінити шкільну програму. Близько півтора тижні тому було викрадено директора Херсонського університету Максима Вінника», – додає вона. (Ідеться про викрадення проректора Херсонського державного університету Максима Вінника. – Прим. Гривна.UA) Інформація, яку Le Figaro не змогла підтвердити, була передана кількома місцевими ЗМІ.

«Російські вояки ходять по домівках у пошуках активістів, членів Територіальної оборони (організація, очолювана Міноборони, що складається з цивільних осіб, які взялися за зброю після 24 лютого. – Прим. ред.) або будь-яких інших осіб, які виступали проти російської окупації з 2014 року», – каже Валентина. У селах мешканців часто закликають доносити на людей, які перебувають в окупації. Голова муніципальної ради, наприклад, розповіла Le Figaro, що в перший же день захоплення села російські офіцери насильно привели її до приміщення муніципалітету, щоб розпитати про жителів. «Вони хотіли, щоб я дала їм імена та адреси людей, які підтримували українські сили».

У Херсоні, каже Валентина, «така практика, безумовно, існує, хоча я ніколи не була свідком цього. У всякому разі, я бачила, що росіянам це не обов'язково потрібно: вони вже мають списки. Вони знають, кого шукають».

Загалом, як підтвердило Le Figaro добре поінформоване місцеве джерело, з початку російської окупації з міста зникло близько 600 чоловіків і жінок. Цифра, яка не враховує навколишніх сіл, що також перебувають під ярмом російської армії. За даними цього джерела, а також низки місцевих ЗМІ, близько двох місяців тому було викрадено мера селища Гола Пристань Олександра Бабича.

У звіті, опублікованому 6 червня, українська громадська організація «Медіа-ініціатива за права людини» стверджує, що російська розвідувальна служба ФСБ проводить у Херсоні справжню облаву. У звіті згадується десяток місць утримання під вартою, де ув'язнених нібито катують. «Коли Херсон буде звільнений, то обов'язково виявиться, що масштаби жахів, скоєних там, аналогічні тому, що було в Ірпені та Бучі», – говорить чиновник, маючи на увазі міста на околицях Києва, які захопили російські та проросійські солдати та здійснили там десятки військових злочинів.

«Спочатку росіяни вривалися в магазини, щоб грабувати та руйнувати їх», – каже Валентина.

«Поліції більше немає. Якщо у нас є проблема, ми не можемо дзвонити владі, бо влада – росіяни, і вони не поважають закон», – додає сорокарічний чоловік, який стверджує, що в поліції служать бойовики-сепаратисти із самопроголошеної Донецької республіки.

Сьогодні деяким торговцям було наказано знову відкрити свої магазини, навіть якщо вони працюють на збиток, і приймати лише рублі. «З цієї причини, а також через те, що більшість магазинів більше не приймають банківські картки, більшість жителів міста ходять за покупками на відкриті ринки, де, як і раніше, приймають гривню (місцева валюта. – Прим. ред.)», — розповідає Валентина.

Роздачу продовольчої допомоги також організовують нові керівники міста. «Але їхня мета – перш за все, не допустити повстання населення через голод», – вважає Валентина.

Українські сім-карти часто перестають працювати. Завезені російські карти, їх можна придбати у вуличних торговців, яким дозволено продавати не більше п'яти на одного покупця... При цьому потрібно пред'являти документи, що засвідчують особу, ця інформація фактично фіксується адміністрацією.

Комендантська година лише з 22:00 до 6:00, уточнює вона, але із середини дня вулиці порожніють – «без необхідності більше не виходимо», – свідчить Валентина. «Ніхто не посміхається, атмосфера тяжка. Російські патрулюють вулиці пішки зі своєю автоматичною зброєю або на своїх бронетранспортерах, із ще більш потужною зброєю. Тож жителі вважають за краще залишатися вдома та бути максимально обережними. Все, що потрібно, це жест або недоречне слово, щоб бути заарештованим, допитаним, підданим тортурам».

Сьогодні майже вся Херсонська область контролюється Москвою, яка також заявила, що хоче приєднати її до Російської Федерації. Але поки українські сили намагаються дати відсіч ворогові на Донбасі, вони також ведуть запеклу боротьбу за те, щоб цей регіон повністю не потрапив під ярмо Москви.

За останні тижні Київ звільнив близько 20 сіл області. І за даними кількох військових джерел на півдні країни, українська армія підійшла приблизно за тридцять кілометрів до міста Херсона. Ці джерела стверджують, що Росія нещодавно відчула необхідність мобілізувати в регіоні більше військ, перекинутих з інших фронтів, щоб відбити цей контрнаступ. Російська армія також більша, ніж раніше, використовує далекобійну артилерію, яка спустошує дороги та села, що потрапили під перехресний вогонь і які Росія хоче захопити.

Перед своїм будиночком у селі Маріанському (можливо, ідеться про Мар'янське – село Апостолівського району Дніпропетровської області, знаходиться на кордоні з Херсонщиною. – Прим. Гривна.UA) Людмила хоче показати нам вирву на подвір'ї. «Дивіться: минулої ночі росіяни могли мене вбити. Коли потрапила ракета, я була на кухні, упала за кілька метрів від мене. Чому? Що я зробила?»

Зігнувши спину, сімдесятирічна жінка бурмоче молитви та хреститься, щоб благословити, за її словами, усіх мешканців села. Десяток із них оточує її. «Чотири-п'ять разів на тиждень російські бомбардують наше село, – пояснює її дочка Наталя. – Із часом ми навчилися рахувати секунди між ударами, щоб знати, коли потрібно сховатися», – додає Наталя. Сорокарічна жінка в помаранчевій кепці, що перериває фрази сміхом, запевняє: «У селі залишилося не так багато людей, тому ми допомагаємо один одному. У нас одні й ті самі притулки у підвалі. І ми сподіваємося, що це пройде!»

Жителі Маріанського та навколишніх сіл регулярно телефонують, бо, як пояснює Вадим, «коли не потрапляєш до себе в будинок, то потрапляєш в інше місце. Важливо почуватися разом». Цього дощового полудня, поки Людмила, Наталя та невелика група стоять поруч, невисокого зросту людина дзвонить сусідові до найближчого села. «Ситуація дуже погана. Є "200", – говорить голос на іншому кінці лінії, використовуючи той же термін, що й військові для позначення мертвих. – Щойно внаслідок обстрілу загинула жінка, і машини було знищено. Дбати вони про нас! – вони казали».

Вадим, який раніше жартував зі своїми друзями та ділився з ними чаєм із печивом, закурює сигарету та замовкає. «Принаймні ми ще вільні», – зітхає Наталя. – І поки що живі».