У новому випуску «Громадського радіо» «Сімейний альбом: Діти війни» — історія дитбудинку сімейного типу з 9 дітьми, які живуть у тимчасово окупованому Херсоні. Ведуча Руслана Кравченко поспілкувалася з Оленою та Олегом Павленками, які стали батьками загалом для 25 дітей.
Дитячий будинок сімейного типу родина Павленків заснувала ще у 2007 році. Зробили це саме 1 червня, у День захисту дітей. За цей час Олена та Олег стали батьками для 25 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Олена розповідає, що після народження сина й доньки вони з чоловіком вирішили, що разом зможуть зробити щасливими ще багато дітей. Нині родина виховує 9 хлопчиків та дівчаток. Найстаршій доньці Аліні — 15 років, найменшому сину Матвію — лише 2. Імена героїв з міркувань безпеки змінені.
«Коли ми брали найпершу дитину, Оленку, це було 1 червня 2007 року. Їй було тоді 10 років», — пригадує, як усе починалося, Олена.
Дитячий будинок родини Павленків спочатку був у невеликому містечку Херсонської області. Згодом вони побудували дім у самому Херсоні — нині тимчасово окупованому обласному центрі. Родина не змогла виїхати в більш безпечне місце до приходу російських військ. Хоча батько дітей Олег каже, що мав погане передчуття. Ще за три тижні до російського вторгнення він просив місцеву владу про шляхи евакуації:
«Нас звинуватили в панікерстві. Цим справа не закінчилася, бо ми не заспокоїлися. Ми все одно почали пробиватися до міського голови Ігоря Колихаєва. І нам не відповіли письмово на наш письмовий запит. Нам просто зателефонували та сказали, що "розмовляли з Києвом", усе вирішили. Щоб ми не переживали та не панікували. Якщо почнуться бойові дії, нас евакуюють. Але куди і як сказати не можуть, тому що це секретна інформація і розроблена ціла спецоперація».
У перший день вторгнення, 24 лютого, російська армія перейшла адміністративний кордон Херсонської області з окупованим Кримом і розпочала окупацію регіону. Того ж дня росіяни захопили низку населених пунктів, зокрема, Генічеськ та Олешки. Вони наближалися до самого Херсона. Олег розповідає, що навколо його будинку відбувалися бої з трьох сторін, вибухи були надпотужними:
«Кахельна плитка потріскалася павутинкою. Бо були дуже сильні вибухи. І перші чотири дні я намагався додзвонитися на всі телефони, які тільки можливо. Вони були відключені».
На п’яту добу протистояння, коли бої ішли практично впритул до дитячого будинку Павленків, Олегу подзвонила керівниця міської служби у справах дітей і просто запитала, як їхні справи… У той час неподалік росіяни використовували для атаки фугасні бомби.
«Я відповів: а як ви думаєте? Я лежу в середній кімнаті, накривши собою двох малих пацанів — 2 та 4 роки. Що з евакуацією? Чому я не можу чотири доби додзвонитися? Вона каже: "А що я можу? Я нічого не знаю, я така сама людина, як і ви". Ні, кажу. Ви начальник служби! І мені клялися слізно, що у вас все пропрацьовано та зроблено!».
Павленків не евакуювали. Усі обіцянки місцевої влади так і залишилися обіцянками. Водночас у Херсоні й далі точилися бої. Серед дітей у родині є двоє дівчат із Донецька, вони переселенки. Вибухи й стрілянина для них були особливо болісними, адже це все їм вже довелося пережити, розповідає Олег:
«Вони реагували гостріше за всіх, скажімо так. Молодша, у неї просто був істеричний крик, начебто її ріжуть. І всі інші, які дивилися на неї, які менші за неї, природно, що підхоплювали плач. Це стояло виття. Ну, в принципі, через вибухи воно не було чутно. Проте по нервах воно дуже давало, тому що ми реально не знали, що з цим робити».
ПОЧАЛИСЯ ПРОБЛЕМИ З ПРОДУКТАМИ, НЕ ВИСТАЧАЛО ЛІКІВ
У родини тоді були проблеми з продуктами, не вистачало потрібних ліків. Деякі діти хворіли на коронавірус. Один із них ще до початку війни приніс із садочка лишай, на нього захворіли й інші діти. Олег 6 разів писав листи на ім’я керівниці місцевої служби у справах дітей і просив допомогти ліками. Однак тоді допомогли лише волонтери, каже чоловік.
«Продукти, медикаменти — це лише завдяки волонтерам».
Також дитячому будинку сімейного типу допомагала соціальна служба з іншого району міста, до якої вони навіть не відносяться, розповідає мама дітей Олена:
«Дніпровська служба нам дуже допомогла. Не наша, міська, а саме Дніпровська. Вони займаються лише опікою та усиновленням. Ми просто у їхньому районі, але юридично ми для них ніхто. Вони знають, що ми дитячий будинок. Якщо є якась нагода, вони завжди когось підтягують, якихось волонтерів. Просто самі дзвонять і кажуть: "У нас є йогурти, приїжджайте, ми з вами поділимося". Вони дуже людяні, справді Служба з великої літери».
Також родині допомагали й допомагають сусіди. Вони могли посидіти з дітьми, поки Олена та Олег стояли у черзі в магазин чи аптеку. Після окупації в місті особливо гостро відчувається нестача звичних продуктів, ліків, готівки, говорить батько родини:
«Добре, що сусіди нормальні, які можуть за дітьми доглянути, або разом із тобою у черзі постояти. Вони займають о вранці о п’ятій, я потім стою. Для того, щоб потрапити до банку, зняти гроші з четвертої години черга займається, а буває таке, що і раніше. Потім ти стоїш у черзі в магазині, щоб ці гроші отоварити, які ти спробував отримати. Медикаменти знайти — теж черги».
Був час, коли дістати хліб для Павленків стало справжньою проблемою. До того ж діти боялися залишатися самі, а добути щось самотужки було важко, розповідає Олена. Вона самостійно пече хліб, однак тоді в родини не було запасів потрібної кількості борошна. Добре, що були гроші, їх берегли на виїзд, пригадує Олена:
«Ми гроші залишили, щоб у нас було з чим їхати: бензин купити й квартиру чи будинок якийсь орендувати. І коли настав ось цей момент, кинулися, а хліба ніде нема. А у нас борошна запасів нема. Я не купувала мішками по 50 кілограмів. У нас там було 10 кілограмів, але на хліб постійно пекти цього дуже мало. А тоді зв’язку не було. Ми приїжджаємо додому, а діти тремтять, стоять у коридорах, чекають. Щоб із нами нічого не сталося. Добре, що бабуся вже була у нас, вона з дітьми сиділа».
«ЯКЩО З ДІТЬМИ ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ — ВІДПОВІДАТИМЕТЕ ЗА ЗАКОНОМ»
Родина Павленків все ж намагалася вибратися з окупованого міста. Вони кажуть, що залишатися тоді було дуже страшно. Однак саме тоді, відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», виїзд з України дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які не досягли 16-річного віку, зокрема тих, що проживають у районах проведення антитерористичної операції, попередньо повинен бути погоджений зі службою у справах дітей місцевої держадміністрації або міської ради. Батькам-вихователям служба цього дозволу не дала. Причини не назвали, однак попередили: якщо з дітьми щось станеться — ви відповідатимете за законом.
«Я не ризикнув їхати. Я зрозумів, що у цій ситуації я не готовий. Морально не готовий», — пояснює Олег.
Однак, як виявилось, усе набагато складніше, ніж думав чоловік. Коли він дістав документи своєї родини та уважно їх прочитав, то побачив, що троє дітей там не вписані. Це були діти, яких Павленки забрали у свою родину останніми:
«У мене останні троє дітей долучилися до нашого дитячого будинку торік, у мене не було на цих дітей документів. І коли я почав скандалити з начальником служби, що вони майже за рік не зробили документи, мені їх два тижні тільки підписували».
Після цього родина разом з дітьми все ж спробувала виїхати з Херсона. Вони чотири з половиною години простояли в черзі до блокпоста росіян, однак саме тоді поруч почалися бої. Людей завернули та сказали, що 5 діб нікого не випускатимуть. Зараз дітей з будинків сімейного типу чи інтернатних закладів з міста не випускають узагалі.
Олег зазначає, що наразі в окупації не так страшно, як було в перші 10-15 днів. Однак виходу з цієї ситуації не бачить. Родина намагається жити сьогоднішнім днем.
«Виходу жодного на сьогодні немає — звідси не випускають. Думок у мене, якщо чесно, теж ніяких уже нема. Ми намагаємося жити сьогоднішнім днем. Роблю гірку дітям зі старого металу, старих дощок та старої поламаної гірки. Намагаюся себе та їх чимось зайняти. Вибору, як такого, немає», — зізнається Олег.
«БУЛО Б НЕПОГАНО, ЩОБ НАШІ ЧИНОВНИКИ НАВЧИЛИСЯ ЗАПОВНЮВАТИ НАШУ БАТЬКІВСЬКУ ПОРОЖНЕЧУ»
У Херсоні залишилися четверо родин, які виховують прийомних дітей. Вони спілкуються і допомагають одне одному. Олег — єдиний з них, хто має автомобіль. Часто саме йому привозять продукти на усі чотири родини. Він їх ділить і розвозить по інших сім’ях. Родина економить і намагається жити так, щоб не залишитися без грошей. До того ж продукти у місті суттєво здорожчали.
«Ми намагаємося економити, вписуватися в той обсяг коштів, які ми маємо. Так, не вистачає якихось цукерок, печива. Але час не той… Усе в нас є, усього вистачає. Чого нам не вистачає — це миру, стабільності, підтримки», — каже Олег.
Павленки, як і інші жителі тимчасово окупованих територій, не мають змоги дивитися українське телебачення, в них часто немає зв’язку та інтернету. Бойових дій поруч наразі немає. Вони почали вчитися жити заново. Але тепер уже в окупованому місті.
«Зараз трошки, начебто, дякувати Богу, вони відійшли. Бо бойових дій таких немає. Принаймні у нас. Рідко і десь далеко. Ми намагаємося якось згладжувати це. Працюємо на городі, намагаємося якось відвернути дітей та зайняти. Повезу їх на Дніпро, купатимуться… Готуємося до першого класу, намагаємося вчити якісь літери. Ми намагаємося просто заповнити цю порожнечу. Було б непогано, щоб наші чиновники навчилися заповнювати нашу батьківську порожнечу, щоб ми не вигоряли».
Олена за освітою — викладачка англійської мови. Вона нині не працює, адже займається з дітьми. Усі вони різного віку і в усіх різні потреби в навчанні. Однак, як жартує Олег, у дітей з мамою-вчителькою немає інших варіантів, крім учитися.
«Ми намагаємося робити щодня щось цікаве: малюємо, якісь аплікації робимо. Ми вчимо англійську з дітлахами. Чотирирічна дитина у нас уже букви вчить. Знаєте, живемо дітьми», — розповідає Олена.
До слова, соціальні виплати родина отримує. У гривнях.
«Найголовніше, щоб нам зараз не скасували ці виплати. Щоб нам було за що годувати цих дітей», — хвилюється батько багатодітної родини.
ДІТИ ЗВИКЛИ ДО ВИБУХІВ
Водночас родина досі боїться, що знову почнуться активні бойові дії. Олена розповідає, що зараз лише інколи чути вибухи з боку Чорнобаївки. Діти вже до них звикли. Якщо граються на подвір’ї та чують вибух — найперше дивляться на маму. Якщо вона спокійна, а вибух був далеко — у дім уже не біжать. Однак тривожні рюкзаки тримають напоготові.
«Усі вікна у нас закладені ковдрами, м’якими іграшками. На кожну дитину зібрали рюкзак, уже тричі його перекладали, бо лютий на початку був — зимові речі, потім весняні, потім на літні вже перейшли. У кожному рюкзачку в нас по два папірці, підписані прізвище, ім’я, по батькові дитини, дата народження, батьки, номери телефонів, адреса. Навіть номер служби ми туди вписали. Підвал зараз повністю забитий консервами. Це все має бути в запасі, про всяк випадок», — каже мама Олена.
Вона зазначає, що стабільності в їхньому житті наразі немає, адже живуть в окупації:
«Ми не можемо нічого планувати, не знаємо, що буде завтра».
Наостанок — питання-роздум від Олега. Павленки досі не мають відповіді на нього.
«У вас є діти. До вас приходить сьогодні влада. Ви за цих дітей несете відповідальність перед українською державою. Правильно? Кримінальну та всіляку. Ось на сьогоднішній момент ви перебуваєте з вини чиновників на тій території, яку називають окупованою. До вас приходить нова влада і каже: "Хлопці, ми з вами переукладатимемо договір". Яка ваша відповідь? Які ваші дії? Чому я вам і ставлю це питання, тому для мене воно теж важке. Я ставив його начальнику служби».
У цій історії багато невирішених проблем і питань. Найперше — окупована територія України, яку обов’язково звільнять наші захисники. Однак зараз у сусідніх з Херсонщиною регіонах, так само як і Олег на початку лютого, хтось просить про евакуацію. І можливо, своєчасна реакція на такі запити зможе зберегти життя і психіку багатьох дітей.
Тэги: