Херсонці, які знайшли прихисток на Хмельниччині: «Нами тут опікуються з батьківською турботою»

Херсонців продовжують евакуйовувати з обстрілюваного російськими військами міста. Чимало жителів Херсонщини знаходять притулок на Хмельниччині. Як складаються долі цих людей? Далі – історії двох чоловіків, яких, як і ще багатьох херсонців, прихистили в селі Бубнівка Сатанівської громади Хмельницької області.

Нагадаємо, з Херсона курсує щоденний евакуаційний (безкоштовний) потяг до Хмельницького. Відправлення із залізничного вокзалу о 15:27. Щоб евакуюватися потягом, треба попередньо зареєструватися, звернувшись на гарячі лінії Херсонської ОВА: 0-­800-­330-­951, (091) 48-1­7-8­45 або ж у Viber, Telegram, Signal, WhatsApp на номер: (093) 011-­95-­96.

Пасажири евакуаційного потягу з Херсона прибули на залізничний вокзал у Хмельницькому. Фото: Суспільне Хмельницький

ІСТОРІЯ РОЛАНА

Ролан – кримський татарин, чиї предки пережили депортацію 1944 року, розповідає місцеве видання Городок.City. Радянська влада вислала його батьків в Узбекистан, де й народився Ролан. Коли він підріс, його батьки спробували повернутися додому, але найближчим місцем до рідного дому, в якому їм дозволили оселитися, стало селище Антонівка біля Херсона.

«Хоч Самарканд і вважається місцем мого народження, моєю Батьківщиною є Україна, Херсон», – розповідає Ролан.

Усе своє життя він провів на Херсонщині. Там закінчив школу з поглибленим вивченням французької мови, там займався з батьками фермерською справою. Родина Ролана вирощувала в теплицях розсаду та овочі. Чоловік повністю присвятив своє життя родинному бізнесу.

«Хотів міцно стояти на ногах перед тим, як створити сім’ю, – каже Ролан. – Потім батьки померли, і фермерство стало забирати ще більше часу. А тут ще й війна почалася. Так я і залишився сам…»

Ролан. Фото: Віра Лапа/Городок.City

Російські окупанти не припиняють обстрілювати Антонівку.

«Я не думав, що доведеться залишити свій дім. Хоча мене й попереджали знайомі, що буде «гаряче». Але я виріс у цьому домі, там жили мої батьки, я все життя працював, щоб мати свою справу… Це єдине, що в мене є в цьому житті. Як це було залишити напризволяще? Якщо я втрачу свій будинок і теплиці, я стану людиною без нічого», – говорить Ролан.

Кілька разів від близьких вибухів скло вилітало з вікон будинку Ролана. Чоловік терпляче все лагодив, затягував плівкою. Але з кожним разом ситуація погіршувалася.

«Тримався до останнього. Та одного дня «прилетіло» так близько, що вже не скло, а самі шибки повилітали, двері зірвало… І я подумав, що настав час їхати, бо в будь-який момент я можу загинути або стати калікою, ще й самотньою…» – каже чоловік.

Відсутність комунікацій, світла, води, газу також підштовхнули Ролана залишити свій дім. Спочатку він подався до Херсона. Кілька днів провів у наметі Пункту незламності.

«Влада потурбувалася про тих, кому не було де ночувати. Все було дуже охайно і чисто: ліжка, білизна… Але це був намет. Під час вибухів нам доводилося швидко лягати на підлогу. Через кілька днів військові сказали, що залишатися надалі стає все небезпечніше й треба виїжджати з міста», – розповідає Ролан.

Прийшовши на залізничний вокзал, він побачив, що там формують евакуаційні рейси. Йому запропонували вибір: Київ чи Хмельницький. Він обрав Хмельницький.

Школа в селі Бубнівка. Фото: Віра Лапа/Городок.City

У Сатанівській громаді херсонців селять в приміщені школи в селі Бубнівка. Ролан був вражений гостинністю і добрим ставленням місцевих жителів.

«Я не очікував такого дбайливого ставлення. Особливо поварихи, які нас годують. Вони опікують нас із батьківською турботою», – каже чоловік.

Як і всюди зараз, у прихистку часто немає світла та зв’язку. Тому спілкування – це те, що рятує і допомагає. Ролан мешкає в одній кімнаті з молодим чоловіком Анатолієм. Він також із Херсонщини. Чоловіки потоваришували й стали справжніми друзями.

«Так сталося, що в нас схожі історії. Ми самотні, батьків уже немає. І характери маємо спокійні, врівноважені. А ще нас виручає гарне почуття гумору», – розповідає Ролан.

Він вважає себе оптимістом і вірить у скору перемогу України.

«Як тільки стане можливим, я повернуся додому. Дуже сподіваюся на те, що це станеться вже цієї весни. І я молюся, щоб мій будинок і земля дочекалися мене», – каже чоловік.

ІСТОРІЯ АНАТОЛІЯ

Анатолію 35 років. Його батьки померли, свою сім’ю він ще не створив. Чоловік має певні вади здоров’я, йому важко говорити. Та для нього важливо не те, як він говорить, а якою мовою, пише Городок.City.

Анатолій. Фото: Віра Лапа/Городок.City

Родом Анатолій із села Таврія, яке було окуповане 24 лютого 2022 року. Опинившись через війну на Хмельниччині, чоловік часто дивує оточуючих вільним володінням літературною українською мовою. А завдячує він цим своїй мамі, якої не стало у 2018 році (батько помер ще раніше).

«Мама з дитинства займалася зі мною рідною мовою і говорила: «Сину, вчи українську мову, вона в майбутньому тобі знадобиться», – розповідає Анатолій.

І тепер, коли мова стала маркером у боротьбі з російськими загарбниками, Анатолій ще більше усвідомив глибину маминих слів.

Опинившись на Хмельниччині, херсонець легко знайшов спільну мову з місцевими жителями, які опікуються українцями, евакуйованими з небезпечних регіонів. Дістатися до села Бубнівка йому допомогли волонтери.

«Я дуже вдячний українським волонтерам, – говорить Анатолій, пригадуючи страшний день свого від’їзду з Херсона. – У той день, 13 грудня, майже в центр міста прилетіла ракета. Одна жінка загинула…. У Херсоні зараз дуже небезпечно».

Анатолій радіє, що тепер він у безпеці. Фото: Віра Лапа/Городок.City

Сьогодні чоловік разом з іншими земляками, які також були вимушені шукати прихисток на Хмельниччині, мешкає в Бубнівській школі. Тут, каже він, і безпечно, і тепло – в усіх сенсах цього слова.

«Нас дуже гостинно приймають, люди тут просто чудові, дуже добрі», – розповідає він.

Крім прихистку, Анатолію пощастило знайти у Бубнівці ще й справжнього друга. Анатолій і Ролан познайомилися випадково – опинилися на сусідніх кріслах в евакуаційному автобусі, яким добиралися з Хмельницького до Сатанова. Чоловіки мешкають в одній кімнаті, і дружба стала для них опорю в ці непрості часи.

Школа в Бубнівці стала прихистком для багатьох херсонців. Фото: Віра Лапа/Городок.City

Загалом, школа в невеличкому селі Бубнівка стала прихистком для багатьох херсонців, і кожен з них має свою унікальну життєву історію.

«Та ми налаштовані оптимістично. Головне – якось цей рік пережити, – говорить Анатолій. – Вірю, що вже скоро Україна переможе в цій кривавій війні, у цьому смертельному поєдинку, у боротьбі добра зі злом, і всі евакуйовані, усі біженці, внутрішньо переміщені мешканці повернуться до своїх домівок, на свою малу батьківщину. Або, у разі втрати свого житла, житимуть в мирних умовах, на новому місці, у нових своїх помешканнях, серед нових сусідів, з якими їх звели трагічні обставини».