Людмила Масальова – жителька міста Гола Пристань, що на Херсонщині. Понад 50 років вона пропрацювала кухаркою в місцевому санаторії, брала участь в кулінарних конкурсах та пригощала відвідувачів фірмовою херсонською рибою. Повномасштабне вторгнення застало жінку в рідному містечку. Два місяці вони з дочкою та зятем прожили під окупацією, чули вибухи та переховувалися в підвалах. Та вже у квітні сім’ї вдалося виїхати.
Аби відволіктися від тривожних новин, за порадою онучки, Людмила Миколаївна почала робити те, що вміє найкраще: готувати смаколики. Із часом друзі допомогли з приміщенням та обладнанням, тож тепер у центрі Франківська можна придбати млинці, вареники, пельмені чи пиріжки від професійної шеф-кухарки з Херсонщини, пише видання «ШоТам».
«Більшу частину життя присвятила роботі»
Пані Людмила: Із самого дитинства мені дуже подобалося готувати. Моя двоюрідна сестра працювала кухаркою, і я одразу захопилася цією справою. Ще в школі вирішила: стану кухарем. Після навчання ми втрьох із подругами вступили до Херсонського харчового технікуму, де навчали професійних продавців, технологів та кухарів. Однак серед нас усіх вчитися залишилася лише я, а мої дівчата не змогли знайти себе в цій сфері. Згодом я зустріла ще одну подругу, ми разом пішли на роботу, але вона також відпрацювала лише місяць і сказала, що не може витримати цієї роботи.
А я лишилася в справі, про яку завжди мріяла. Потім вийшла заміж, повернулася в Голу Пристань і понад 50 років пропрацювала в санаторії «Гопри». Уявіть собі, у 21 рік я вже була завідувачкою їдальні, а згодом здійснила свою найбільшу мрію та стала професійною шеф-кухаркою. У цьому санаторії минула вся моя молодість та все моє свідоме життя.
Людмила Масальова, шеф-кухарка з Херсонщини, засновниця крамниці «Бабусині страви» в Івано-Франківську
До нас приїжджало багато туристів, тому я маю чимало знайомих по всій Україні. Сьогодні вони часто телефонують та підтримують мене. Також назавжди в моїй пам’яті залишилися кулінарні конкурси. Бувало, мої страви займали призові місця, під час змагань я часто готувала фірмові котлети зі свіжої херсонської риби. А остання страва, з якою я їхала на конкурс, – тушканчики по-голопристанськи. Узагалі Гола Пристань – це все моє життя, дуже рідне серцю місце. Там я працювала до останнього дня, поки не почалася повномасштабна війна.
«Дочка поспішала проїхати Антонівським мостом»
У мене було якесь дивне відчуття, тож напередодні повномасштабного вторгнення я запевняла доньку, що треба зняти гроші з картки. Мене ніхто не слухав, ніхто не вірив, що таке може статися. Просили не брати до серця та зайвий раз не хвилюватися.
Вранці 24 лютого донька Ольга, яка була в Херсоні, зателефонувала мені – і я одразу відчула, що щось не так. З переляку запитала її, чому телефонує так рано, а вона відповіла, що почалася війна. Оля дуже хвилювалася, поспішала додому, адже розуміла, що можуть перекрити Антонівський міст. Щойно вона проїхала його – міст одразу почали бомбити.
«Окупанти поселилися в санаторії»
Вибухи лунали поруч із нами, у вікнах навіть повилітали шибки. Ми живемо за 10 кілометрів від Антонівського мосту, тому чули абсолютно все. Санаторій, в якому я пропрацювала все життя, зайняли окупанти. Та зараз місцеві знайомі розповідають, що росіяни тікають і ховаються по лісах.
Окупанти викрадали людей, нашого мера не відпустили й досі. Ми старалися не потрапляти їм на очі, здебільшого сиділи вдома. Донька казала, щоб я не замикала ворота, бо якщо росіяни прийдуть і побачать замок, то просто виб’ють його. Я так і зробила: щоб не стріляли й нічого не ламали. До наших сусідів заходили у двір і хату. У багатьох знайомих понівечили будинки, брали все, що їм потрібно.
Пані Людмила разом із донькою та онучкою
Через два місяці окупації діти вже остаточно вирішили виїжджати й забрати мене із собою. Я дуже сильно противилася, мені було шкода залишити дім. Але ми все ж наважилися на виїзд, адже неможливо щодня перебувати в напрузі. Уночі всі бігли в підвал, а я вже просто не мала сил нікуди спускатися, тому одного дня ми взяли найнеобхідніші речі та вирушили.
«Хлопці-військові пообіцяли визволити наш дім»
Ми виїхали на початку квітня з донькою та зятем. Спершу через Антонівський міст, про який сьогодні так часто згадують, доїхали до Херсона. Дорогою бачили багато побитих машин, убиті люди просто лежали на мосту, це було дуже страшно. У Херсоні ми були кілька днів, контактували зі знайомими, шукали можливі шляхи евакуації, радилися з іншими, як нам виїхати. Крім того, в Херсоні ми взяли із собою додаткових пасажирів – жінку з дітьми.
Зрештою вирішили їхати через Снігурівку, проїхали сім чи дев’ять блокпостів, на яких нас перевіряли. Погода тоді була не дуже добра, дощило, ми трохи заблукали, коли їхали полем. Було складно, та нам все ж вдалося виїхати до Миколаєва. Уже там на блокпості наші хлопці трохи підбадьорили і сказали не хвилюватися, адже скоро вони звільнять наш дім. Звідти ми поїхали до Хмельницького, де нас також дуже добре прийняли місцеві, нагодували та виділили місце, аби ми могли перепочити. Потім доїхали до Івано-Франківська, там на нас чекали свати, які віддали нам свою дачу в передмісті.
Деякі мешканці Голої Пристані вирішили не виїжджати з окупації, бо не хотіли покидати свій дім. У містечку лишалися люди, в яких було мало коштів, літні родичі, а також ті, кому просто не було, до кого поїхати. Не знаю, чи наважилися б ми на виїзд, якби не мали родичів на Прикарпатті.
«Від вибухів у Голій Пристані нас уберіг ковід»
Онучка Катя: Ще до повномасштабної війни ми з сином та чоловіком поїхали у Франківськ – у гості до його батьків. Хотіли їх провідати й побути зо три дні, але раптово захворіли на ковід: спершу син, потім я, а далі – чоловік. Тому вирішили кілька днів перечекати вдома й одужати.
Попри те, що син ще маленький, він дуже хотів додому й постійно питав, коли ми поїдемо. 24 лютого ми прокинулися о третій ранку, а вже через годину виїхали. Десь між Тернополем і Хмельницьким почали гортати новини й просто не могли повірити в те, що відбувається. Було страшно навіть читати це все, адже в ту саму мить на Херсонщині лунали вибухи. Я просто не могла уявити, що може статися щось подібне.
Вже о п’ятій ранку ми зідзвонилися з друзями, вони сказали, що планують їхати на захід країни. Ми ж їхали вперед і не знали, що робити далі. Вирішили доїхати бодай до Умані, щоб там зустріти батьків. Але мама з Херсона поїхала в Голу Пристань до тата й бабусі, і вони лишилися там до квітня. А ми повернулися назад і відтоді живемо у Франківську. До квітня ми постійно були на телефоні з рідними, дуже хвилювалися, щоб вони були на зв’язку, кілька разів втрачали контакт, придумували різні шляхи спілкування. Відколи вони приїхали до нас, стало трохи легше. Адже ми разом і у відносній безпеці.
«Якби вареники ніхто не купив – їли б самі»
Пані Людмила: Після приїзду до Франківська ми постійно читали новини, я багато плакала й сумувала за домом. Якось онучка сказала, що відведе сина в садок, а потім прийде до мене, і ми будемо разом ліпити вареники. Вона хотіла відволікти мене улюбленою справою, тому запропонувала написати оголошення про продаж домашньої їжі.
Ми наліпили вареників з картоплею, поскладали в морозилку, але я дуже сумнівалася, що вони комусь будуть потрібні. Тому ми домовилися з онучкою: якщо ніхто нічого не купить, то з’їмо самі. Згодом Катя сказала, що її друзі запропонували нам приміщення для продажу страв. Після цього ми почали шукати обладнання: щось привезли друзі, щось купили, інше – взяли напрокат. І вже 9 липня ми відчинили двері нашої крамнички «Бабусині страви». Люди нас підтримали – приходили, купували наші смаколики, це дуже піднімало настрій. Так все й закрутилося.
До повномасштабної війни дочка майже 30 років працювала головною бухгалтеркою, а онучка за фахом юристка. Мої рідні дівчата мають різні професії, але однаково сильно підтримують розвиток мого таланту. Донька допомагає, готує млинці. Онучка завжди має якісь нові ідеї, зауваги. Назва нашої крамнички, логотип – це саме її заслуга. Такою назвою Катя хотіла акцентувати увагу на тому, що це справа всього мого життя, моя власна праця. Вона звернулася до студії дизайну, і з нашою фантазією та їхньою професійною роботою тепер маємо такий світлий і добрий логотип – бабуся у формі шеф-кухаря.
«Із саду біля дачі збираємо яблука для джемів»
Ми живемо в передмісті Івано-Франківська, у Крихівцях. Облаштувалися на дачі в наших сватів, там дуже комфортно. Вони мають великий сад з яблуками та сливами. Ми збираємо фрукти, варимо джеми, використовуємо їх у стравах. Обираємо лише якісні та свіжі продукти. Спочатку шукали їх самі, а тепер маємо постійних постачальників.
Ми заздалегідь плануємо, що будемо готувати наступного дня. Звечора питаю дочку, що в нас за планом. Вона дивиться в своїх записах, вираховує, чого зараз в крамниці мало – те ми й готуємо весь день, а наступного дня – нову страву. Вдома маємо велику морозильну камеру, де зберігаємо наші продукти. Потім донька приносить наші красиві фірмові коробочки, ми гарно все фасуємо й відправляємо в магазин.
«Наші страви – спогади з дитинства»
Усі рідні знають, що я обожнюю готувати й не можу без цього прожити жодного дня. Якщо навіть день чогось не приготую – уже мені щось не так. Онучка дуже любить різні смаколики й вигадує безліч ідей. Тепер ми ліпимо навіть пельмені з червоною рибою і сиром філадельфія, а ще з куркою та фетою. Робимо безлактозні млинці на кукурудзяному борошні без глютену – вони добре смакують. Останнє, що ми додали до меню, – шпинатні млинці з червоною рибою.
Люди люблять наші страви – тільки наготуємо, а їх уже немає. Дуже смакують наші фірмові херсонські рибні котлети. Бувало, що переробили 20 кг риби і думали, що цього вистачить на тиждень, а буквально за день все розкупили.
Нещодавно до нашого асортименту продуктів додалися ще й смажені домашні пиріжки. Ми готуємо їх через день: з м’ясом, капустою, яйцем і цибулею. О 10-й годині відчиняємося, а біля крамнички вже є черга, люди питають, чи привезли свіжі пиріжки. Іноді наші клієнти роблять замовлення заздалегідь. Один чоловік замовив одразу десять, бо за смаком та запахом вони йому нагадують дитинство.
Якось в крамничку прийшла жінка й розповіла, що просто проходила повз і відчула смачний запах. Колись вона їздила відпочивати на Херсонщину, і цей запах став її світлим спогадом про ті часи.
«Найбільше з місцевої кухні смакує банош»
У сфері їжі я дуже вибагливий гурман. Коли переїхали, я спробувала в місті вареники з вишнями. Вони взагалі мені не сподобалися – тісто було грубим, а начинки мало. Я одразу подумала, що зроблю краще. Зараз ми готуємо вареники з тоненького тіста, кладемо багато вишень, робимо для інших так, як хотіли би смакувати самі.
З місцевих страв мені дуже сподобався банош, який я скуштувала у Франківську. Я пробувала зробити його вдома, але повторити так само, як приготували в закладі, мені не вдалося. Наче й усі інгредієнти додала, усе робила за рецептом, додала грибів та шкварок, але все одно не вийшло. Усе ж місцева кухня дуже смачна й колоритна, є якийсь секрет цих страв.
У нашому кварталі свій заклад також відкрили інші переселенці з Херсона. І до них, і до нас приходять люди, які вимушено переїхали. Мені тут дуже подобається, і якби я не лишила нічого в Херсоні, то хотіла б залишатися тут. Але щодня душа болить за рідним домом і постійно думаю, чи він збережеться до нашого повернення.
Тэги: