«Зібралися за 15 хвилин і вискочили з дітьми з будинку. Ось так у домашньому светрі, капцях та якихось штанях. У той момент я думала тільки про дітей, папку з документами та базові речі для малечі. Нам байдуже було, як ми виглядаємо, якими шляхами будемо їхати. Спочатку через річку Інгулець на човні, а потім «газелькою» до Херсона. Тільки б не чути постріли і не спати у підвалах, тільки б діти були живі й здорові. В один момент ми стали біженцями без даху над головою», – розповідає Ганна Єфименко-Самчик.
Без їжі, у підвалах та ще й з маленькими дітьми – це епізод не з фільму жахів, а реальність жителів села Юр’ївка, що під Снігурівкою на Миколаївщині, пише «Херсон плюс». У таких нестерпних умовах понад місяць жила й родина Ганни Єфименко-Самчик з малечею. Попри свій маленький вік, діти знають, що таке обстріли і як вночі босоніж бігти в холодний підвал. Вони знають, що таке сидіти без світла й мити руки та ноги в залишках води.
Та коли в селі зникли електроенергія, водопостачання, а в їхньому будинку з вікон повилітали шибки, Ганна разом із старшими доньками вирішила евакуювати малих дітей та онуків хоча б до Херсона. Саме в сусідньому тимчасово окупованому Херсоні родина знайшла прихисток і підтримку від волонтерів.
Земля здригалася, а все навкруги горіло
Від 24 лютого села Миколаївської області не знали спокою. Російські військові підло й безжалісно обстрілювати кожен населений пункт без можливості вижити. Зі слів пані Ганни, захистом для її великої родини став старенький підвал, стіни якого здригалися від кожного вибуху.
«Коли ми дізналися, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення, нас охопила паніка. Нас ніхто не готував до війни, ми не знали, як і що нам робити. Ми дорослі були в шоці, а тут ще маленькі оченята дивляться на тебе і ти розумієш, головне – вберегти їх життя. Як вночі починали бахкати, летіли ракети, то отак сядеш на дивані й думаєш: знову треба будити діток, знову треба бігти в підвал. А вдень після нічних обстрілів вийдеш на вулицю і все в диму, десь видніється полум’я. Розуміли, що кляті окупанти знову кудись влучили. Можливо, у якусь станцію, а можливо, і в чийсь будинок», – каже вона.
У селах, що знаходяться на лінії вогню, майже одразу зачинилися магазини, аптеки, а про підвіз продуктів годі й говорити. Єдиним порятунком для людей були власні збереження та допомога волонтерів.
«Коли ще є світло, вода, то можна якоїсь каші приготувати діткам, чай зробити. А без комунікацій дуже важко, уже думали про приготування їжі на вогнищі, щоб тільки діти не були голодними. Пам’ятаю, не було хліба в магазинах, то брала борошно, воду, трохи залишків дріжджів і пекли коржики, і діти вже задоволені. Моя донька бігала й намагалася хоча б через одних сусідів зняти кошти, а в інших купити овочів. Бо це на календарі вже березень і таких запасів зимових у підвалі було зовсім небагато», – додає пані Ганна.
Обстріли та постійний стрес негативно відобразилися і на психологічному здоров’ї дітей. Жінка запевняє, після перемоги треба звертатися до психолога, аби в них не залишилася травма на все життя.
«Дітки до війни у нас могли лишатися наодинці, а зараз вже нема тих безтурботних оченят. У мене чотирирічна донька Марія прокидається посеред ночі й просто кричить, може, щось страшне їй сниться, я не знаю. А молодший син постійно уві сні десь біжить, боїться кожного гучного звуку. Я не знаю, як потім вони підуть до дитячого садочка, до школи. У дітей назавжди залишиться цей страх. Вони навіть у кімнаті самі не дуже хочуть залишатися. Боляче бачити, як страждають твої діти через цю війну», - каже Ганна.
Евакуація річкою під звуки вибухів
У перші дні квітня родина вирішила, що треба евакуюватися з рідної Юр’ївки. Так як фінансові запаси майже були вичерпані, питали по знайомих про безкоштовну евакуацію. Світ не без добрих людей, тож небайдужі простягнули руку допомоги самотнім жінкам із дітьми.
«Ми чули, що із сусідніх сіл почали вивозити людей. Але через відсутність нормального зв’язку не знали дати, локації, звідки забирають селян. Тоді першого квітня моїй доньці сусід запропонував перевести її з двома малими дітьми до найближчого села через річку, а далі вже на «газельці». В Олександри було всього 15 хвилин часу, то все базове скинули в пакет, і вона поїхала. Ці години очікування дзвінка від неї здалися мені вічністю. Я ледь не посивіла від переймань. Коли ти знаєш, що окупанти розстрілюють навіть дітей – удвічі страшніше. Але, дякувати Богові, усе нормально», – ділиться жінка.
Через два тижні доньчиних умовлянь на виїзд погодилася і сама Ганна. Знову ж узяла лише базові речі та з малими дітьми евакуювалася через річку Інгулець.
«Мене друзі довезли до Антонівського мосту й викликали таксі, що мене мало довести до доньки на квартиру. Ці 20 хвилин очікування далися мені дуже важко. Перла російська техніка, ці військові з автоматами, їхня символіка. Я так боялася, що зараз по нас почнуть стріляти. І помремо з дітьми прямо біля мосту. Але все обійшлося», - каже пані Ганна.
«Волонтери – наші янголи-охоронці»
Саме так пані Ганна називає херсонців, які після тяжкого життя під обстрілами та евакуації приютили її з дітьми та внуками в центрі для біженців. Для людей із сусідніх населених пунктів виділили цілий готель. Там їх годують та допомагають оговтатись. А завдяки небайдужим волонтерам-помічникам ще й забезпечують необхідними речами та продуктами.
«Ми спочатку з дітьми та внуками тулилися в однокімнатній квартирі, яку винаймала старша донька. Потім через знайомих дізналися про готель для біженців і переїхали жити туди. Ми коли зайшли, то були приємно вражені. Настільки чисто, усе ціле, є електроенергія, гаряча вода, спочатку був ще й інтернет український. Малеча була щаслива купатися в ванній, спати на м’якому ліжку, а не бігати пів ночі у підвал. Більше того, цей прихисток підтримують місцеві волонтери. То малим привозили солодощі, каші, овочі. Доречними були засоби гігієни, адже ми так бігли, що й шматка мила не кинули в сумку. І звичайно ж, ліки теж отримували. Бо після тих підвалів у малих то нежить, то кашель, то горло болить. Про нас настільки гарно дбають, що сльози виступають на очах щоразу», - запевняє Ганна Єфименко-Самчик.
А ось справжньою насолодою для дітей є телевізор та дитячий майданчик. У готелі й мультики можна подивитися, і з мамою чи бабусею на гойдалках покататися. Проте завжди питають, коли ж нарешті поїдуть додому, адже там залишився 65-річний дідусь, їхні іграшки та улюблений садок.
«Мені знайомі кажуть, що ще не варто повертатися в село, бо там тільки гірше стає. Ой, так тяжко розуміти, що діти не підуть у садок, школу, що ми тепер не маємо нічого. Голі й босі сидимо в Херсоні. Але кожного ранку ми дякуємо Богові, що живі, дякуємо волонтерам за підтримку. Ми дуже хочемо, щоб наша українська армія прийшла й вибила цю нечесть, щоб ми могли навесні поїхати в село, садити городину, робити ремонт у будинку й жити щасливо. Україна переможе, і наша нація переможе. Слава Україні», – через сльози ділиться Ганна.
Тэги: