«Просила чоловіка викопати в саду яму, щоб переховувати там дитину» - історія з окупованого селища на Херсонщині
Фото автора

«Просила чоловіка викопати в саду яму, щоб переховувати там дитину» - історія з окупованого селища на Херсонщині

Автор: Даша Пастернак, ye.ua 08 Вересня 2022 07:55

Історія однієї з тисяч родин Херсонщини, які змушені були залишити рідний будинок, що зберігав найцінніші спогади, і поїхати в невідомість, аби вберегти життя своїх дітей. Розповідь Ірини Мамаєвої опублікувало хмельницьке видання «Є».

Ірина з сім’єю мешкала над самим Дніпром. Їхнє селище розмістилося між Херсоном і Запоріжжям. До війни їй здавалося, що її життя звичайне: коханий чоловік, двоє доньок, улюблена робота, рідний дім. Говорить: як і всі, не цінувала те, що мала. Завжди працювала на державній роботі. Донедавна була начальником управління, займалася фінансуванням. Останній рік, після територіальної реформи, стала працювати з фінансами громади.

Наприкінці зими життя Ірини перевернулося. Після вторгнення російських військ їхнє селище опинилося під окупацією. У перший день колони російської техніки рухалися з шаленою швидкістю з боку Криму в їхній бік. Уже о 10-й ранку 24 лютого вороги були неподалік, у Каховці. Відео з броньованими військовими машинами, на яких літера «z», поширювали користувачі в місцевих групах. У чатах люди влаштовували дебати, чи точно це техніка рашистів. Адже уявити не могли, що окупанти так швидко могли наблизитися. Потім побачили російські прапори поруч із літерою «z» і сумнівів не стало.

Люди почали масово забирати дітей з Херсона, Миколаєва. Того ж дня вже стояли блокпости. Спершу цивільних не чіпали й давали їм проїхати. Далі, згадує Ірина, було різне: і розстріли, і багато іншого страшного.

«Ми пішли на роботу в перший день. Люди були розгублені. Я роздала всім трудові книжки. Розуміла, що вони мають право їхати в будь-який момент. Було незрозуміло, скільки це триватиме, тому необхідно, щоб документи були на руках. Ми ж продовжували ходити на роботу. Раніше ми аналізували бюджет, займалися плануванням, готували програми, документацію перевіряли. Але в один день це все стало нікому не потрібним. Чим ми займалися? Наша громада згуртовувалася і збирала мітинги», - розповідає Ірина.

Місцеві публікували заклики в соцмережах і виходили на зібрання. На центральній площі разом співали Гімн України, патріотичні пісні, збирали підписи на підтримку України. Ірина зізнається, що на ті мітинги виходило небагато людей. Більшість не бачила в цьому сенсу й боялася. Натомість іншим це давало можливість зрозуміти, що вони не самі.

Селище було захоплене повністю. У перші дні дехто виїхав, далі не їхав ніхто. Жодного алгоритму, як діють росіяни, не було. Лише публікації, що розстрілюють автомобілі.


Розповідь про підтримку, щире співчуття незнайомців та людяність українців в умовах війни. Фото: з архіву родини

«Наша старша донька жила в Харкові. Це був найбільший страх, що вона не з нами. Ми до неї подзвонили вранці 24-го. Вона з хлопцем намагалася заправити машину й виїхати, але їм не вдалося. Все місто стояло. Там були постійні обстріли, і моя дитина була там... Так вони пробули майже тиждень. Я весь час чула в слухавці звуки вибухів, але ми не могли їм сказати «їдьте». Був приліт в центрі в приміщення держустанови. Ми бачили відео з камер фіксації, як у той час їхали автомобілі. Думали, що там могла б їхати і наша дитина. Тому довго не наважувалися просити вибиратися звідти. До них приїхало багато друзів з інших районів. Була повна квартира людей. Хлопці робили коктейлі Молотова, готувалися до вуличних боїв. Було відчуття, наче ти без шкіри. Це найтяжче – коли твоєї дитини немає поряд і ти не знаєш, що з нею відбувається», - ділиться жінка.

В один день Ірина з чоловіком все ж сказали виїжджати молодій парі з Харкова. На щастя, вони вбереглися. Змогли дістатися до відносно спокійного Хмельницького, невдовзі перебралися до Чернівців.

«Далі спокою не було. Ми були в окупації, але тепер уже могли щось осмислювати», - додає вона.

Російські військові перший час в їхнє селище не заходили. Населений пункт розташований далі від основної траси, по якій рухалися окупанти. Якось дві колони все ж проходили повз них. У той день над їхнім селищем відбувся повітряний бій.

«З літака випустили ракету, яка зруйнувала два будинки в нашому селі. Ніхто не загинув, це було диво. Одна родина просто пішла до магазину. У той час у нас була така розвага: полювання за продуктами. Усі зрозуміли, що треба робити запаси, тому в перші дні оголили полиці крамниць та аптек. Останнє, це кетчупи стояли. І от поки ця сім’я пішла в магазин прогулятися, в їхній будинок влучила ракета. Дому не стало, він згорів. Не стало також поряд будинку. Там теж жила сім’я. У них була добудована кухня, вони в ній сиділи. Їхній дім був зруйнований, але вони залишилися живі», - каже очевидиця.

Так проходили дні у селищі. Ірина ходила на роботу, а потім сідала вдома в крісло, брала до рук телефон і безупинно читала новини. Постійний страх не відступав. Особливо тривожно стало після перших повідомлень про Бучу: масові вбивства, знущання, зґвалтування жінок і дітей. Охоплював панічний настрій. Жінка уявляла моторошні картинки, що може трапитися з її молодшою дитиною, якщо прийдуть вороги. Просила чоловіка вирити ще один вихід з їхнього підвалу.

«Доньці нещодавно виповнилося 13 років, але виглядає вона на всі 16. Найбільше було страшно за неї. Я казала чоловіку: підемо в сад, вириємо яму, перекриємо її. Там будемо переховувати дитину, якщо знадобиться. Деколи російські солдати заїжджали до нас в селище в магазини. Я боялася, що вони можуть зайти до нас в будь-який момент, забрати дитину чи зробити щось. Я весь час думала, як зберегти життя доньки», - розповідає Ірина.


Ірина разом з доньками. Фото: з архіву родини

Автомобільною дорогою із селища ніхто не міг виїхати. Натомість деякі люди переправлялися човном на інший берег Дніпра. На той час росіяни вже захопили частину берега навпроти, але коридори ще були, і звідти можна було виїхати.

«Хліб у нас не випікали, а завозили з Енергодара та з інших міст. Транспорт не пускали, і в селищі не стало хліба. Тоді селищний голова почав налагоджувати контакти з підприємцями, щоб вони розконсервували свої виробництва й ми почали випікати хліб. Але виникла інша проблема: у нас не було дріжджів. Коли не було війни, ніхто не думав звідки ті дріжджі з’являються в магазині. А тут розуміли, що без них ніяк. Вдалося знайти рибалок, які погодилися їх переправити на інший бік. З Кривого Рогу нам передали величезну кількість дріжджів. З’явилися рецепти, як їх можна розмножувати. Так у нас налагодили процес по випіканню хліба. Рибалки й далі періодично переправляли з іншого берега до нас необхідні речі: продукти, медикаменти», - згадує жінка.

Чоловік Ірини бачив тривожний стан своєї дружини і хотів домовитися, щоб її з донькою перевезли через Дніпро. Надворі був холодний березень. Жінка боялася погоджуватися і, як виявилося, недарма. Поки родина розглядала варіант залишити селище по воді, росіяни обстріляли з «Градів» один із човнів. Тим човном переправляли родину на інший берег, а на зворотному шляху мали забрати медикаменти. Від обстрілу загинула майже вся сім’я.

Лише наприкінці квітня Ірині разом із сім’єю вдалося вирватися з окупованого дому. Люди почали писати повідомлення в чатах, що можна виїхати на підконтрольну територію певними шляхами. Перед Великоднем родина зважилася на відчайдушний крок.

«Я розуміла, що не треба триматися за майно. Перш за все – життя. Але коли в тебе вдома відносно тихо, вибухи були на тому березі Дніпра. Ти ж лише «мультики» щодня малюєш в голові, рішення прийняти важко. Натомість, коли ми нарешті зважилися, стало одразу простіше», - згадує вона.

Виїжджаючи, Ірина прощалася зі своїм будинком. Зняла на відео рідний дім, його кімнати. Налаштовувала себе так, що бачить його востаннє.

«Ходиш по своєму будинку й уявляєш, як сюди зайде ця сволота – росіяни. Я не хотіла, щоб їхній погляд торкався наших фотографій. Тому зняла всі знімки й забрала із собою. Це не втрата чогось матеріального, а того, що тобі дійсно дороге. Ти все життя там прожив з дітьми, там твої спогади. Морально це дуже важко», - ділиться жінка.

Родина говорила, що виїде на місяць, хоча в душі розуміли: літо проведуть не вдома. Ірина зібрала літній одяг і необхідні речі, які змогли поміститися в автомобіль.

Знали, що за один день подолати весь шлях не зможуть. Маршрут пролягав переважно польовими дорогами. Попереду на них очікувало понад два десятки ворожих блокпостів. Найстрашніший був перший, зізнається жінка.

«Важко вперше зустрітися з ворогом. Вони дивляться автомобіль, документи, можуть відкрити валізи. Запитують, де ви працюєте й ким. Тоді вже викрадали людей. Ми боялися наражати дітей на небезпеку. З нами ще їхала племінниця, - додає Ірина. - Ти бачиш ворога з автоматом, тобі страшно. А вони на деяких блокпостах ще й жартують з тобою: «А чого ви їдете?», «А чого сумні? Тут же добре». Це було 22 блокпости. Ближче до Херсона військові стояли більш підготовлені. З екіпіруванням, якого я в житті не бачила».


Ірина згадує, як упродовж дороги постійно приймала заспокійливі таблетки, щоб не привертати до себе зайву увагу російських військових. Фото автора

Як розповідає жінка, росіяни постійно роблять з людей живий щит. Колони вишиковують у полі та не пропускають. Черга наче рухається, але це лише через те, що в когось здають нерви й вони повертаються назад. Ірина з родиною так простояла до ночі, а тоді поїхали в ближнє село на ночівлю.

Це було малесеньке село, де не було світла з початку війни. Кожен двір був повністю заповнений автомобілями. Місцеві приймали стільки людей, скільки могли в себе помістити.

«Я була вражена людьми. Вони відкривають двері своїх будинків перед незнайомцями і діляться останнім. Ми знайшли жінку, яка дозволила переночувати в неї. Був холодний квітень. Діти лягли в будинку. Була одна кімната неопалювальна. Господиня дала нам ковдри, пледи, постільну білизну тягла. Я казала, що не треба, їй же потім те прати. Вона ж пропонувала нагодувати нас супом, який зварила», - каже Ірина.

Сім’ї підказали: якщо виїхати вдосвіта, то можна проїхати блокпости, поки там ще нікого немає. Їм пощастило, вони змогли це здійснити. Це був останній день, коли по тій дорозі пропускали автомобілі. Людей, які пробували виїхати пізніше, уже не випускали.

«Тоді ми заїхали в Снігурівку. Там була величезна кількість російських військових. Вони, як кроти, зарилися в землю. Лише труби від буржуйок стирчали. Далі нас ніхто не чіпав, і ми заїхали на підконтрольну територію. Хотілося розцілувати наших солдатів. Охопило відчуття щастя, ми всі плакали в машині. І зброя їхня не страшна, і форма не страшна. Після зони розмежування була перевірка. Ми були готові до цього, це ж необхідно», - згадує жінка.

Під час однієї з перевірок українські військові їм сказали: «Вас там далі будуть зупиняти, то ви не соромтеся, ставайте». Біля дороги стояли цивільні, які роздавали малесенькі пасочки. Пропонували також тарілки з гарячою кашею, овочами.

«Ми не були голодні, бо готувалися в дорогу. Але це не про їжу. Це про те, що нам тут раді, що це рідні люди. Що їх змушує вставати вранці, випікати те все, виходити в холод, роздавати чай? Я ніколи не забуду ті пасочки перед Великоднем», - зізнається Ірина.

Коли родина виїжджала з окупації, то не думала куди саме направляються. Головне завдання – виїхати. Опинившись на підконтрольній території, вирішили, що їдуть до Хмельницького. Тут рідня запропонувала пожити в їхній квартирі.


Тепер сім’я вже чотири місяці мешкає в новому місті

Ірина продовжує працювати на своїй роботі в дистанційному форматі, водночас у Хмельницькому вона стала активно волонтерити.

«Коли приїхали, я зрозуміла, що не можу сидіти, треба щось робити. Я почала шукати організацію, яка допомагає людям, і мені трапився «Захист». Я пішла до них у штаб і зустріла у дворі Катерину (Катерина Луцик – голова громадської організації «Захист – об’єднання волонтерів», – прим. авт.). Сказала, що хочу допомагати. Мені доручили роботу з документами, оскільки я все життя з цим працюю. З тих пір ходжу туди, - розповідає Ірина. - Я кажу всім знайомим, що «Захист» мене врятував. Там відчуття єдності, спільної справи - наближення перемоги. Я вперше за своє життя перебуваю в такому середовищі. Таке відчуття, що люди діляться енергією один з одним, надають силу рухатися далі. Відчуваєш, якщо є такі люди, які, незважаючи на втому, безоплатно працюють з початку війни, то перемога обов’язково буде. По-іншому не може статися».

Тэги:

Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News
Більше матеріалів