Дарина Лапіна
Російські терористи нещадно обстрілюють Херсонську громаду. Заклади освіти, лікарні, ринки, зупинки громадського транспорту – не залишилось жодного громадського місця, куди б не поцілили окупанти. Та і у власних оселях херсонці не можуть почуватись у безпеці. Попри це, станом на початок березня, в обласному центрі досі залишається близько 70 тисяч жителів.
70 тисяч людських життів кожного дня перебувають у небезпеці, адже російські загарбники мають на меті принести на українські землі якомога більше руйнувань та смертей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти обстріляли таксі в Херсоні: водій загинув, пасажирів рятують медики
Так чому ж херсонці залишаються в місті? Чому не евакуюються? Такі запитання нещодавно поставила містянам голова правління Фонду громади міста Херсон “Захист” Лариса Польська на своїй сторінці у соцмережі.
Деякі з відповідей, які отримала пані Лариса, ми наводимо нижче.
Оксана Погомій: «Це моє місто. Чого я повинна кудись їхати? Мені не страшно. На місці легше комунікувати і підтримувати військових. Я не хочу бути в херсонській діаспорі будь де. Я хочу бути в своєму Херсоні тут і зараз».
Наталя Верлата: «Це моє місто. Це місто народження моєї доньки. Воно має жити, тому ми тут. В окупацію ми залишились, щоб зустріти міцними обіймами наших визволителів. Зараз ми тут, щоб після деокупації лівого берега одразу приступити до відбудови. А поки у місті залишаються багато людей, кинутих тварин, яким без допомоги просто не вижити. Ми хочемо, щоб Херсон залишився містом-героєм, а не містом-привидом. І потім. Поїхати звідси, значить поступитись ворогу. Та ніколи!».
Валерій Синявський: «Мої дівчата сказали досить! Трохи стану на ноги (хоча би на трьох пересуватись, а не на чотирьох), і будемо повертатись. Армія сказала на пів року не придатний поки що…».
Олексій Могилевський: «Я вдома!».
Марина Колосова: «Це мій дім! Якщо всі покинуть наші міста, то, якщо не биттям, так катанням, а роzіяни своєї мети досягнуть. Ну а пиріжки хто нашим хлопцям пекти буде, коли вони приїздять покупатися/попратися? Я вже не кажу, що тут живуть мої батьки».
Любов Гребенюк: «Мої друзі кажуть: ” нема до кого, нема бажання комусь на шию, нема вже того здоров”я, болить душа за рідне місто. Вже ми горіли, нас затоплювало, пів будинку розбито, але нікуди, до болі в серці, з рідного Херсону”».
Катерина Федорук: «Тому що у нас бабуся інвалід, мій лікар тут, тваринки, яких ми не бросимо. Чоловік працює, а я його не покину».
Павло Смоляков: «Тут мій дім, церква, люди, які потребують служіння».
Ліна Маршалова: «Рік жила в окупації на лівому березі. Повернулась саме в Херсон. Багато казали – безглуздо, там дуже небезпечно. А в мене інших намірів не було. Тут рідна земля, яка дає сили пережити всі випробування долі. Більш того, коли бачу Херсон сьогодні, асоціюється з пораненим птахом, якому треба допомогти – вилікувати, дати сили вижити, полетіти. Що і роблю кожен день… як можу… як каже серце!».
Авторка допису Лариса Польська в коментарях пояснила для чого провела це опитування: «Мій “провокативний” пост був саме для того, щоб ті, хто не знає, які херсонці, відчули ЯКІ ВОНИ!!! Інших відповідей я і не очікувала! Вклоняюся кожному за мужність і стійкість. Херсон-Герой був, є і буде українським, тому що люди у ньому – Герої!».
Фото: Юрій Сисоєв/Суспільне Одеса.
