Марина Поліщук
Житель Херсонської області з позивним Карп на війні – уже 9 років. Він пішов воювати, коли йому було лише 19. Його домівка знаходиться на поки що окупованій частині Херсонщини, а його мрія – потрапити додому.
Сьогодні Карп – військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, його завдання – підготовка побратимів до штурмових дій. Про будні штурмовиків, зокрема й на Херсонщині, Карп розповів виданню hromadske. Далі – пряма мова.
ПІШОВ НА ВІЙНУ ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ ДРУГА
Я пішов на війну після Революції гідності. Два тижні пробув з однокласниками на Майдані, а потім почалося вторгнення на сході. Мої друзі та знайомі поїхали на війну, а я тоді працював на будівництві – робив євроремонти. За кілька місяців після початку війни дізнався, що мій найкращий друг загинув. Привезли тіло, ми його поховали, і я вирішив піти на війну добровольцем.
Якраз набирали людей в «Азов», тож я потрапив туди. Разом із хлопцями звільняв Маріуполь. Після 8 місяців війни я повернувся додому, але цивільне життя було вже не тим, тож вирішив піти на контракт. Два місяці навчався в «Десні», а потім мене залишили там інструктором. У 2021-му я звільнився з «Десни» і влітку потрапив у 128-му гірсько-штурмову бригаду. Ось уже два роки, як я тут.
ДУЖЕ ЩІЛЬНЕ МІНУВАННЯ
У росіян дуже щільне мінування на цьому напрямку. Мінують передній край і свій тил. Відстань між мінами – метр або два, щоб ніяк не можна було об’їхати.
Поки ми тут готуємося до штурму, наша група піхотинців-саперів розміновує за маршрутами територію, щоб ми могли зайти. Як показує практика війни, щойно пробивається перша лінія оборони – друга і третя сиплються. Потім має бути простіше.
«ЗА 9 РОКІВ УБИВ ДО 173 ОКУПАНТІВ»
Найскладніше у штурмі – взаємодія, бо кожен підрозділ і рота працюють по-різному. Важко також, коли по тобі б’є артилерія противника, а ти на всіх парах летиш на свою ділянку, бо треба доїхати. Бувало, що по нас прилітало, але, дякувати Богові, залишалися цілими.
Від цього піхота губиться, це психологічно важко, бо у нас не всі військові. Є люди, які прийшли за мобілізацією. Для цього є ми, сержанти, офіцери, аби тренувати людей.
На штурмі П’ятихаток ми затрофеїли їхню зброю – автомати. Вони за ними погано слідкують. Бо коло однієї з хат на мене вийшов росіянин з автоматом – і дивиться. Його автомат стояв на запобіжнику, він хотів зняти, а мій уже був готовий, тож я вистрілив у нього. Ми забрали зброю, зачистили кілька хат, а потім почали оглядати автомат. Він був дуже іржавий, тому росіянин не зміг зняти його з запобіжника. Я намагався одним пальцем це зробити, потім двома, аж поки ми не вдарили молотком по запобіжнику.
У жовтні 2022 року бійці 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади успішно звільняли українські території від окупантів на Херсонщині. Одне зі звільнених сіл – Червоне в Бериславському районі. Фото: Facebook/128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
На штурмі у тебе працює адреналін, бо десь «приходи», десь іде зачистка. Так працювати нелегко, треба рухатися постійно. І коли ти бачиш росіянина – у тебе спрацьовує: або ти його, або він тебе, хто перший встигне. За 9 років війни я бачив чимало, тому голова працює так, що ти одразу дієш, і зброя завжди готова. Рахував, що за 9 років убив приблизно 172-173 окупантів.
«У ПЕРШІ ДНІ ШТУРМУ НА ХЕРСОНЩИНІ ЗАГИНУВ МІЙ ДРУГ»
На війні не без утрат – є 300 і 200. Якщо ти не працюєш із людьми на тренуванні, то втрати будуть великі. Ми тренуємося допізна, бо готуємося до штурмів.
Після штурму різні емоції. Буває таке, що успішно зайняв ворожі позиції, без утрат, всі люди цілі, у тебе є трофейна техніка – і ти на позитиві. А коли йдуть важкі бої і є втрати, то виходиш пригнічений.
Навіть коли є 300, це все одно добре, бо головне, що вони живі. А коли втрачаєш близьку людину, свого побратима, це дуже важко. Вранці ви з ним іще пили каву разом і курили, а під час штурму він загинув.
У перші дні штурму на Херсонщині загинув мій друг. Ми знали один одного 4 роки, були, як рідні брати. У нас навіть позивні були схожі: я – Карп, а він – Кеп. Ми постійно були разом і всюди перші. Яке б завдання не стояло.
Почався кулеметний обстріл, я встиг упасти, а він – ні. Я бачив, як від пострілів із кулемета загинув мій друг. Перші кілька секунд у мене була паніка. Я перейшов дорогу, опустився на коліна, згадав, як багато я з ним подолав – і в мене потекли сльози.
Я тримаюся, бо хочу потрапити додому. Мій дім під окупацією на лівобережжі Херсонщини. Я воюю за Україну і нашу територію, аби скоріше звільнити свій дім. Я був тяжко поранений на Херсонщині, але не звільнився з армії. Зробили 4 операції – і я знову в строю, навчаю своїх людей та беру участь у штурмах. Ітиму стільки, скільки зможу. До кінця.
На головній світлині: тренування бійців-штурмовиків. Фото: Facebook/128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Ян Ярчук
