Євгенія Весна
Люди з лівого берега. З одного боку, коли вони телефонують – це сльози, розпач. Потім людина, якщо вона у відносній, дуже відносній безпеці, починає розповідати про героїзм земляків, які рятують інших людей наших. Самі себе рятують там, бо окупанти “вмили руки” в кращому випадку, а в гіршому – перешкоджають. Розказують, як сидять на дахах люди, дивляться на меблі, які повз них пропливають, і знаходять сили на чорний гумор: ото дивись, який диван гарний пропливає, нам би його сюди, ми б тут прилягли.
Дуже переживають за тварин, яким не можуть допомогти.
Про тіла потопельників кажуть.
Про зруйновані хати.
І дуже-дуже переживають, чи не почали вважати їх на вільній Україні зрадниками, чи не забули, чи не байдужі до того, що відбувається.
Тому так важливо комунікувати, писати про лівий берег і підкреслювати, що там справжні українці, які показують зараз світу, що навіть в умовах окупації, коли ворог не дає можливості рятуватися і рятувати інших, ці люди роблять неможливе, вони наша громада.
Усім нам дуже складно. Особливо останні дні. Слова тонуть. Як будинки, сади, собаки, люди, їхні мрії на Херсонщині.
Тому я б нічого взагалі не писала, але «синдром акули» небезпечний. На війні завжди є загроза стати дзеркалом іншої сторони. Коли кожного дня стикаєшся з жорстокими вбивствами, катуваннями та тотальним руйнуванням, складно зберігати людяність посеред виру людського горя. Але ми і це зможемо.
Виграти війну з Росією – це ще значить, не перетворитися самим на Росію.
Люди бідкаються, що нам ніхто не допомагає. А треба включати мозок. Це радить Сергій Фурса.
До речі, не всі “бідкаються” по своїй доброті душевній. Деякі – мають якусь свою мету. Але в цілому такі настрої є.
Особливо доставляють зауваження “чому Зеленський не може організувати евакуацію людей на лівому березі”. Тут відповідь проста: бо Падлюки.Ру не хочуть.
У районі Річпорту в Херсоні спостерігається значне зниження рівня води.
У мікрорайоні залишаються люди, навіть в підтоплених будинках. В основному це люди похилого віку.
Зв’язок та інтернет наразі стабільні. Волонтери доставляють мешканцям питну воду. Запаси ліків та їжі люди мають.
Час від часу у Річпорту можна спостерігати і тварин. Деякі з них не відходять від води, вірогідно, чекають повернення до затоплених будинків.
Рівень води на правобережжі знижується – за ніч упав на 20 см.
Прохання слізне з лівого берега.
Якщо комусь вдалося вибратися з лівого берега – не хайпуйте на тому, журналісти і блогери, а також влада. Бо люди ще там лишаються і вони мали певні плани, а тепер – зась.
Воно красіво і слізно, звісно, але росіяни стріляють у спину.
Води наших балок, це не просто вода, це душа правобережної Херсонщини. Це життя наших сіл. У кожного мешканця села є свій улюблений пляж чи балка. Я навіть не уявляю подальшого життя наших сел без води. Таке відчуття, що разом з балками вмирають наші села. Душа кричить…
Шановні мешканці Острова. Звертаюсь до тих, хто відмовився евакуюватися. Ви зараз просите води, їжі. Ви хоч знаєте, що один рятувальник вже загинув, є поранені серед поліцейських, ДСНС? Ви користуєтесь туалетом, і ваше добро будуть вигрібати мешканці першого поверху. Чи не занадто висока ціна за вашу впертість?
“Милість” від російської пропаганди виглядає так: кинути на смерть населення окупованого лівого берега, кинути своїх втоплених у бліндажах вояк, і з нових позицій бити по волонтерах та жертвах Каховської катастрофи в Херсоні. Поки мокрі як щурі росіяни рятували самі себе, забираючи у населення човни, що могли врятувати чиєсь життя, блокували і не дозволяли виїзжджати зі свого міста і села, надавати допомогу волонтерам, пропагандисти знімали відео, де розвантажують човни (аж два) десь мабуть в шебекіно, не інакше.
З Олешок пишуть:
Сьогодні бачили, як з останніх сил плив собака, тримаючи в зубах пінопласт. Щоб не втопитися. Сльози….
Старі світлини – памʼять про прожите життя. На них обличчя рідних, яким пощастило не побачити цього дня. Обличчя, які так страшно забути.
Люди рятують старі світлини як найдорожче, що у них є.
Тому що і було зовсім небагато.
А тепер і цього нема.
Є чорний кульок і світлини.
От і все, що лишилось від життя.
Марина Поліщук
