«Вийшов із будинку і вдарився лобом у танкове дуло». Історія родини фермерів з-під Білозерки

Олена та Василь 10 років тому переїхали за кілька кілометрів від Білозерки, де господарювали на власній фермі. До початку війни Олена поїхала працювати за кордон, Василь залишався на господарстві. З початком війни чоловік допомагав українським військовим – збирав інформацію про скупчення російських військ. Своєю історією родина поділилася із «Суспільним», далі – пряма мова (імена героїв змінені за їхнім проханням з міркувань безпеки).

Як жили до початку війни

Свій будинок ми залишили дорослим дітям і внукам. Самі ж понад 10 років жили на фермі за кілька кілометрів від Білозерки. Для власних потреб держали птицю, кізок. Також з нами жили багато котів і собак. Місця на фермі було достатньо: гектар території, а також приміщення для тварин і пасовище. До нас приходили й загублені або покинуті тварини. Одного разу навіть коза прийшла – її хтось неподалік викинув напівживу. Була думка створити притулок для них, хоча неофіційно він і так існував. Ми дуже любили своїх тварин. Навіть гуси, качки й кури в нас жили тільки для яєць.

А потім прийшла війна. І наше господарство опинилося на лінії фронту.

Про війну та окупацію

Перші кілька днів у районі Білозерки було тихо. А потім територію довкола господарства почали обстрілювати з танків із боку Комишан. Ночами довкола господарства крутилися БМП з двома броньовиками. А вдень вже відкрито почали їздити російські військові, погрожуючи розстрілом усім, кого побачать у полі. Мені доводилося ризикувати, адже я мав ходити до Білозерки, щоб мати зв’язок з українськими військовими.

Уночі на територію господарства заїхала величезна кількість російських танків, ракетні установки та інша техніка.

За кілька днів до мене приїхали військові, перевірили документи в мене та мого робітника, який допомагав годувати тварин.

Було дуже темно, ніде нічого не світиться, тільки гуде та якісь тіні рухаються. А довкола ведеться обстріл, щоб люди сиділи по домівках і нічого не бачили. Я хотів роздивитися ближче, що там відбувається, вийшов із будинку під навіс за порогом і вдарився лобом у танкове дуло.

Вранці до мене зайшов офіцер і сказав, що ми їх не цікавимо й можемо продовжувати займатися своєю роботою, а вони будуть займатися своєю. У моєму робочому цеху облаштували собі житло, а на території поруч розташували техніку та зробили паливний склад, де заправляли свої танки. Туди нас не пускали, звісно. Але із солдатами ми трохи спілкувалися.

Я їм говорив, що їх тут ніхто не чекав, що це не їхня земля. Вони відповідали, що їм обіцяли операцію на 3-4 дні та про 5 мільйонів рублів за це. Показували мені свою парадну форму, яку возили із собою в танках. А через кілька днів я почав помічати, що солдати уникають спілкування зі мною, і зрозумів, що я під підозрою. Тим більше, що мій робітник родом із Росії, я прихистив його, щоб за господарством був догляд, коли я виходжу у справах. Але довіряти йому не міг, а він, вірогідно, підозрював, що я не радий росіянам. Той танкіст, із яким я розмовляв, прямо сказав, що мені краще піти звідси. Тож я прийняв рішення покинути ферму. Йшов лісосмугами, хоча це вже було небезпечно. Адже всі підходи мінували, рили лінії укріплення.

Дорогою я наткнувся на автоматника, але пощастило – він кивнув головою, дозволяючи пройти.

Довгий час я переховувався на різних квартирах, які мені залишили приглядати знайомі. У двох місцях росіяни проводили обшуки, але мене не застали. Увесь цей час я як міг допомагав українським бійцям, адже добре знав територію. Це також рятувало, допомагаючи уникати «зустрічей» зі спецслужбами РФ, які підозрювали мене, цілком виправдано, у протидії окупаційному режиму. Потім почали дзвонити різні люди: робітник, який не розповідав про дійсний стан речей на фермі, або інші знайомі, які під різними приводами просили приїхати додому. Я зрозумів, що на мене оголосили справжнє полювання.

Я не хотів їхати, бо розумів важливість своєї допомоги українським військовим. А згодом побачив ознаки того, що росіяни збираються тікати з Херсона.

Про рішення поїхати

Тож до самого звільнення міста я залишався там.

Приблизно через тиждень після звільнення Херсона, коли з міста почали випускати після першочергових фільтраційних заходів, я поїхав на своє господарство. Військові провели стежками, які вже встигли розмінувати.

Те, що я побачив на місці свого житла, яке дісталося в спадок від батька та де жив багато років, просто шокувало. Будинок був спалений до бетонних стін, з явними ознаками навмисного підпалу. Машину вкрали. Земля у дворі спотворена: вирви та купи, а від колодязя та обкладеної цеглою ями на подвір’ї навіть сліду не залишилося. Лише покинута пошкоджена російська техніка та снаряди, які не встигли використати.

Коли йшов із ферми, у господарстві лишалися 30 кіз, зокрема й новонароджені козенята, і сотня голів птиці. Тепер же знайшов 5 молодих кіз, які здичавіли. Решта тварин і птиця пішли під ніж росіян.

Згоріло все, що я мав, – до ґудзика. А головне, що на попіл перетворилися всі наші документи та родинні фотографії.

Що Херсон росіяни будуть нищити бомбуванням, я розумів одразу. У місті мене більше нічого не тримало, тож я взяв у машину кішку, яка прибилася під час війни, та поїхав у Кривий Ріг. Там пішов до військкомату, але мені сказали, що 62-річний чоловік до служби вже не придатний.

Тому після відновлення документів вирішив прийняти пропозицію про роботу за кордоном. Але бюрократична машина виявилася неповороткою, і задумане не вдалося.

Єдине добре – над головою не літають снаряди.

***

Зараз Василь перебуває в німецькому таборі для біженців – п’ятому за якийсь тиждень. Це величезне приміщення, перегороджене на «кімнати». З меблів лише двоярусні ліжка – ні тумбочки, ні стільця. Речі тримають в сумках під ліжком або в ногах на ліжку.