День 341. 30 січня. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Херсон. Сьогодні стала свідком чоловічої істерики – реакція трьох хлопців років 30-ти на потужний обстріл центральної частини міста.
Вони бігли вулицею, кричали! Зупинили маршрутку, в якій звиклі до обстрілів люди, тихо сиділи й спостерігали за (мабуть) нещодавно приїхавшими в місто… Тихо сиділа й маленька дівчинка з мамою, жінки, чоловік що їхав з роботи, дідусь.
Водій на їх вимогу “давай швидше їдь!” спокійно відповів: “..а де гарантія, що попереду не прилетить?”
Хлопці були в шоці, їх трусило – і це, мабуть, нормальна реакція!
Реакція, на яку ми, які вдень і вночі живемо з цим, не маємо права.
Бо інакше не зможеш. Інакше не встоїш, розірвешся на маленькі шматочки!
В ту хвилину я не витримала, не змогла стримати сліз – бідні херсонці… як ми витримуємо все це, як ми будемо видихати це потім – потім, якщо залишимось живими((

Сколько нужно времени/денег и тех же меценатов, чтоб восстановить Херсон от русских т.варей и у.бийц?
Или это сейчас невозможно посчитать?!
Я смотрю на мой город…

Кожного дня лотерея на життя. Якщо вас тут не тримає щось надзвичайне – виїжджайте!
ХЕРСОН, ЖИВИ!

Після того, як Ізраїль та США не взяли на себе відповідальність за атаки на іранські військові заводи по виробництву дронів “Shahed 136”, то Троєщинська ТРО визнала, що це вона. “Це вам за Новий рік, мразота”, – повідомив їх прес-офіцер на своєму брифінгу.

Я вже не вірю, що хтось із цієї злочинної і безпринципної, загарбницької країни вбивць щось зрозуміє(((
У еру цифрових технологій, коли будь хто, хто має інтернет, а не лише зомбоящик, може аналізувати інформацію і робити висновки.
Але ж населення повністю підтримує криваві злочини керівництва…

Я пам,ятаю, як сиділи ми всі у підвалі 24 лютого, Херсон вже в кінці першого дня обстрілювали градами, ми ловили в інтернеті інформацію про Київ, про десант оркіа в Гостомелі і я дивилась на часи. Я рахувала години опору. Я не знала, що експерти давали Україні 72 години, але я рахувала саме їх, ці 72 години. Я звідкілясь знала, що якщо протримаємось ці 72 години, то Україна буде!

Не стало Дмитра Павличка.
Ще один свідок надскладної епохи, в якій нам довелося жити і виживати, став пам’яттю.