Євгенія Весна
В результаті обстрілу окупантів та внаслідок влучання снаряда у будинок 5 січня у Бериславі загинула родина, повідомив начальник ХОВА Ярослав Янушевич.
«В цьому вся ницість і підлість росії. Вранці вони говорять про «різдвяне перемир’я», а вже в обід вбивають всю сім’ю. Чим завинили чоловік, дружина та їх 12-річний син?» – написав Янушевич.
У соціальній мережі активно обговорюють цю трагічну новину. Висловлюють співчуття рідним та близьким загиблої родини. Водночас підіймають й питання відповідальності дорослих за рішення тримати дітей у місті, яке постійно під обстрілами. Деякі дописувачі навіть стверджують, що під час військового стану саме влада несе відповідальність за життя людей і може запровадити примусову евакуацію із особливо небезпечних населених пунктів.
Ось думка херсонського політолога Володимира Молчанова (далі – мовою оригіналу):
«Берислав, пряме влучання, схоже, знов танк в приватний будинок, загинула родина – чоловік, дружина, дитина 12 років.
Евакуація де?
Мабуть марно вже звертатись до розуму тих, хто грає на лінії фронту не лише власними життями (це право кожного дієздатного громадянина), але й життями власних дітей.
Хто нас де чекає? Кому ми там потрібні? У нас хіба є гроші знімати житло? Тут ми хоч і під обстрілами, а у власному будинку, а там нам дадуть що – ліжкомісце десь у гуртожитку?
Знайомі філіппіки?
Нагадую, законодавство про правовий режим воєнного стану передбачає зокрема і примусову евакуацію. І до неї вдавалися – з Бахмуту, Сіверська, Соледара, а перед тим із втрачених Сєвєродонецька і Лисичанська. Хоча примусова евакуація по-українські дещо дивна: хто не хоче, може написати розписку за себе і в разі обопільного бажання батьків – за своїх дітей. Про те, що з загрозами і наслідками ознайомлені, беруть відповідальність на себе, претензій до держави не мають, і від евакуації відмовляються. Тому навіть у спустошеному і безнадійно зруйнованому Бахмуті крім проросійських ждунів і впертих пенсіонерів залишаються діти. Небагато.
І все ж, такий тип людей має своєрідний психічний склад. Якщо до нього прийти з ордером на евакуацію, розповісти, що ліжкомісце в гуртожитку – не єдина перспектива, що жінці з дітьми можна і в ЄС, де також є безкоштовне ліжкомісце від спортзалу в Польщі до хостелу десь у Бельгії, але є можливість працювати, дітям вчитись, за бажання, зняти щось пристойніше – більшість здається і дозволяє себе вивезти.
Тому окрім вимоги негайно внести зміни в практики заохочення до евакуації, зробивши її для неповнолітніх справді обов’язковою з можливістю поселення з батьками, але за їх відмови виїхати – і без них, виникає ще й питання до Херсонської ОВА, і всіх МВА звільнених прилеглих до лінії фронту громад: а чому ви досі не робите хоча б того, що в подібних умовах влітку ще робили Гайдай у Луганській і Кириленко в Донецькій областях? Вам людей не вистачає? Чи списків?
Між іншим, майже половина звільненої території досі без електропостачання. А точки незламності і старлінки в селах як місця скупчення людей є привабливими для ворожих обстрілів. Тому не треба бути нострадамусом, щоб припустити: більшість дітей у таких селах і селищах не лише в небезпеці, вони ще й не навчаються. Не відвідують онлайн уроків. Тобто, не бажаючи виїхати, батьки грубо порушують право власних дітей на освіту. В мирні часи це було приводом для вилучення дитини і визнання родини неблагополучною. Може, крім ромських родин, на вибрики батьків у яких наші правоохоронці чомусь традлиційно не звертали уваги», – написав Мовчанов на своїй сторінці у Фейсбук.
Дискутуючи з паном Володимиром, пані Вікторія пише:
«Моя думка: тим, хто залишається, немає чого жалітися і когось звинувачувати, окрім окупантів. Тим, хто поїхав, не слід засуджувати і цькувати тих, хто залишився. Всі дорослі люди і несуть, чи принаймні повинні нести відповідальність за себе і своїх рідних».
Дарина Лапіна
Марина Поліщук
