Євгенія Весна
Ми тут, все гаразд. Був зранку вирублений інтернет і не працював руський зв,язок. Ми вже й зраділи трохи, бо це ж неспроста мабуть? Принаймі я так сподіваюсь.
Сьогоднішня атака на Київ – це чистий тероризм.
Без виконання жодних військових цілей.
Недалеко від нашого будинку…
Чи доречно радіти життю чи сміятись, коли у твоїй країні війна?
Українці рятуються сміхом від стресу. Ним же ми демотивуємо ворога. Завдяки цьому ми здатні пережити будь-який біль.
Лайфхак: Коли у сховищі вирубило Вайфай, всіх врятує любопитний двірник, який лишається на вулиці, бо хоче побачити ракету, і кричить новини у підвал.
На жаль, пограбування підприємств на Херсонщині збоку окупаційної влади продовжується.
Єдине, в чому є зміни — якщо раніше захоплене підприємство намагалися «перезапустити», то сьогодні нове керівництво сфокусоване на демонтажі обладнання та вивезенні його за межі області.
Це ще раз підтверджує той факт, що сама окупаційна влада розуміє, що не зможе утримати Херсонщину і скоро наша рідна земля буде вільною.
Поки в інших країнах починають називати і писати украінську столицю так якою вона називається насправді – Київ, український державний телеканал Freeдом робить все навпаки. У них село Хрещенівка на Херсонщині стало Крещеновкой, а журналістка взагалі обізвала його «Крещьоновкой».
Скотилися до рівня окупантів, які Берислав називають Бєріславлєм, Олешки Альошкамі, а село Федорівка, прости господи, Розолюксємбургскім посєлєнієм.
Мені чомусь здається, що у Херсоні нас намагаються заманити через заяви гауляйтерів щодо евакуації. Вони імітують паніку. Впевнений, що керівництво про це здогадується. Це тільки означає, що операцію потрібно продовжувати, але строго за початковим планом Генштабу і не піддаватися на жодні провокації. Вони будуть триматися за Херсон до кінця, але звичайно, врешті-решт їм доведеться піти.
Як після деокупації розвивати довіру? Довіру людей один до одного і довіру до влади.
Як розвивати взаєморозуміння між людьми: між тими, хто виїхав – і тими, хто залишився. Між тими, хто був в окупації – і тими, хто чув про війну лише з Телеграму.
Як жити в громаді поруч з тими, хто симпатизував весь час росії в окупації, або вірив, що росія тут навсєгда.
Як жити в будинку, де жили орки і катували, гвалтувати людей.
Як виїжджати на вікенд у ліс або пустелю, коли половини лісу вже немає, бо згорів, а в іншій половині міни, снаряди та розтяжки можуть бути будь-де.
Які населені пункти відновлювати в першу чергу, а які немає сенсу вже відновлювати, адже вони повністю зруйновані.
Що робити тим людям, хто виїхав тимчасово, але кому вже немає куди повертатися.
Як жити тим людям, що вирішили залишитися у зруйнованому вщент населеному пункті, і відмовляються переїжджати.
Як бути впевненим у тому, що той шалений потік грошей, який потече на відновлення населених пунктів, дійсно піде на відновлення та ефективно будуть використані.
Як не допустити хапуг на всіх рівнях влади до звичної їм справи – робити те саме, що вони робили і до вторгнення, тобто нічого, але хапати все, що бачать.
Як вирощувати врожаї, якщо поля заміновані.
Як реінтегрувати ветеранів у мирне життя громади після перемоги.
Як швидко, коли і ким будуть відновлені зруйновані війною будинки. І що робити сім’ям до того часу.
Як довго ще треба надавати гуманітарну допомогу людям після звільнення територій та впо.
Як повертати у рідні громади ті уми, які виїхали і більше не планують повертатися.
Як розвивати громади, якщо бізнес поїхав звідти назавжди.
Як будувати діалоги з тими, кому було все одно, і віддавали своїх дітей в окуповані русняві школи.
Як українським дітям ходити у школи поряд з тими, хто і так нормально ходив в окуповані русняві школи.
Що робитиме влада і громада.
Ці та десятки інших питань вітають у повітрі, і до вирішення яких необхідно стратегічно підходити.
Після окупації вперше на підконтрольній зустрілися з тими, хто робить таку ж непросту роботу у Донецькій, Луганській, Запорізькій областях для тих людей і населених пунктів, які залишаються окупованими або на лінії бойових дій.
Обговорювали те, на що складно зараз знайти відповіді. Планували те, що може зробити кожен із нас.
Мережа робочих груп з громадської безпеки весь цей час працювала в окупації, на лінії зіткнення, на деокупованих територіях, і продовжує це робити як би це складно не було.
Дивно читати жителів міст, що у потраплянні російських ракет чи дронів в будинки винні ті, хто їх збивають або глушать.
Купує їх росія.
Запускає їх – росія.
Хоче нашого знищення – росія.
Але винні ті хто збивають!
Шикарна логіка.
Весь ранок думаю з якими словами до Вас звернутись. Як підібрати вірні вирази, бо б****ть одні мене злять до тіпачки, а інші вражають у серце своєю силою волі, до сліз просто.
Дарина Лапіна
Марина Поліщук
