У звільнених селах Миколаївської області побували «Ґрати» й розповідають, як майже беззбройні сільські партизани під командуванням сміливої мешканки Плющівки взяли в полон 11 російських військових. Серед них виявилися колишні українські офіцери, які порушили присягу під час окупації Криму.

Снаряди для «Градів» спочивають на дні річки Інгул, на її звивистій ділянці в Баштанському районі Миколаївщини. Металеві довгасті корпуси добре видно, якщо зазирнути у воду з невеликого мосту. Біля нього, по обидва боки річки, стоять спалені російські КамАЗи, на яких перевозили смертельну зброю. Машини підбили свої ж — розстріляли з танків після того, як партизани із села Плющівка вивели КамАЗи з ладу: злили солярку та порізали шини. Частина снарядів здетонувала, а частина опинилася у воді. Лежать там і досі, нагадуючи про партизанський спротив.

У Плющівку війська РФ увійшли на початку березня. Не стали затримуватися і просунулися в бік Вознесенська. Так частина сусідніх сіл опинилася в окупації, а Плющівка — на лінії вогню. Село не розбомбили — основною метою російської артилерії була Баштанка, районний центр за 12 кілометрів від Плющівки.

Алла, місцева жителька, розповідає, що російські БТРи зайшли на її вулицю так швидко, що вона не встигла попередити сусідів. Потім вона почула три постріли.

«Ну, думаю, це вже все. Напевно, хтось ішов дорогою, людина вже нежива», — згадує вона.

Пізніше Алла з’ясувала, що стріляли в сусідку Катерину. Вона вийшла з дому з телефоном надвір, і через паркан її помітили військові. Жінка залишилася живою, а на будинку досі видно сліди від пострілу.

«Бачу, він так проїхав прямо. Бачу, повертається, дивиться на мене. Я одразу зрозуміла, що треба сідати. Я присіла і чую – він почав стріляти по мені. Якби нижче голову не нагнула, то потрапило б по мені», — розповідає Катерина, низько сідаючи біля стіни, щоб показати, як усе відбувалося.

Декілька днів жителі Плющівки спостерігали за пересуваннями техніки: село знаходиться на пагорбі, і з нього добре видно, що відбувається в низині. Інформацію передавали українським військовим.

Галина — мати Катерини — пам’ятає, як росіяни ніяк не могли знайти міст, щоб переправитися через Інгул.

«Вони з пантелику збилися, не знають куди потрапили — познімали ж таблички, — сміється жінка. — Вони не знають, де яке село, не знають, де переправа».

Знайшли міст, але він був недостатньо міцним. Зверху навели понтон та розпочали переправу.
Галина згадує, як це було:

«Ми лише побачили вогні звідти. А вони хитрі: тільки так – блим – перший дав сигнал, пішов перший. Потім серединка дала сигнал, що вони йдуть, і задній дали. А нам тут видно з бугра, вони ж лізуть. Кажу, колорадські жуки лізуть уже до нас».

Біля цього мосту й застрягли два завантажені снарядами для «Градів» КамАЗи, які росіянам потім довелося знищити, щоб вони не дісталися українським військовим.

Місцевих партизанів організувала та очолила Світлана Ванжула, жвава жінка середніх років, яка народилася у Плющівці та прожила тут усе життя. До цього жінка ніколи не була в керівництві села, але взяла ініціативу до своїх рук, коли староста мобілізувався на фронт.

«Організувала тут хлопців наших місцевих, сорок осіб. Ми понаставляли навкруги свої пости: ті сиділи в посадці, ці на розбитій фермі. І ми так: [одні мені] дзвонять, я [іншим] передаю відомості. Ми знали, де який рух», — розповідає Світлана.

Тепер вона знаходиться в кабінеті старости, але помітно, що жінці все ще незвично в її новому офіційному статусі.

Вона каже, що після 24 лютого не могла залишатися байдужою. Коли почалися обстріли, вона організувала евакуацію із села. Потім возила хліб по навколишніх селах, коли почалися проблеми з продовольством. Коли російські війська вдалося вибити за Баштанку, організувала прийом біженців з інших сіл.

«Не боюся нічого», — прямо каже Світлана про себе й тут же додає: все-таки був момент, коли злякалася.

«Я хліб везла, — згадує вона. — А там їх [росіян] БТР підбили, і вони пішли полем. Ну, і тут я на своїй ластівці – у мене “Жигуль” такий старенький-старенький, дірявий-дірявий. Така курсую, везу хліб. І вони виходять із поля… А вони вже почали тоді людей вбивати. Підходять, а я стою, у мене кермо ось так у руках труситься. Один відкрив машину – чорні, брудні такі. Каже: “Куди їдеш?” Кажу: “Хліб везу”. Він: “Куди?” Кажу: “У це село”. Він: “У яке село?” Кажу: “Ну, в це село”. Думаю- скажи тобі, в яке село. Сказала, що я забула. Їхала ще одна машина, цей фермер. І вони почали по тій машині стріляти. Я так помаленьку їду, думаю, Боже, зараз вони мене застрелять. І помалу ось так їхала. Я навіть не знаю, що мені допомогло. Може, мене Бог зберіг. Може, для чогось іще знадоблюся», — додає Світлана.

Коли 1 березня колона російської техніки зайшла до Плющівки, жінка вела пряму трансляцію у «фейсбуці». На шестихвилинне відео потрапило 39 військових машин: установки «Град», КамАЗи зі снарядами, БТРи, з яких виглядали солдати з автоматами.

«Їдьте додому, демони!» – на відео чути, як Світлана проклинає їх услід. Військові її не чули та махали руками.
«Привіт-привіт, – гнівно відповідала їм Світлана. — Щоб ти востаннє махав!»

Під час трансляції вона повідомила, де та в якому напрямку їде російська колона — через Плющівку у бік села Привільне. Згодом колону розбомбила українська авіація.
Того дня бої точилися біля Баштанки. ЗСУ взяли російські війська в оточення та бомбили. Росіяни, які вижили, намагалися втекти, але потрапляли в полон теробороні, яка передавала їх військовим.

Під Плющівкою в полон взяли 11 осіб.

2 березня фото з дев’ятьма російськими військовослужбовцями, які стоять на колінах у полі, з’явилося в оперативному зведенні Генштабу Збройних сил України, але без будь-яких подробиць. Того ж дня голова Баштанської громади Олександр Береговий опублікував це фото з підписом, що селяни Плющівки та Пісків самостійно взяли в полон із десяток російських окупантів та передали їх Нацполіції.

Світлана Ванжула брала участь у затриманні та розповіла, як це відбувалося.

«Мої хлопці – усі на постах стоять. Дзвонять і кажуть: “Свєта, ідуть у село одинадцять чоловіків, росіяни. Ідуть полем, з однієї посадки перебігають до іншої. Ідуть зі зброєю”. Та ти шо! І ніде ні в кого [немає] автоматів, дві рушниці тільки. Збираю людей, дзвоню: “Так, усі машинами за село”».

У росіян були автомати, кулемет та гранати. Тому Світлана зателефонувала старості Пісків і попросила приїхати, бо його тероборонівці встигли отримати у військкоматі п’ять автоматів.

«Поки вони приїхали, ми вже за селом: п’ятдесят мужиків і я! – сміється Світлана. – Я витягла з машини білий мішок. І кажу: “Хлопці, йдемо на переговори. Будемо їм казати, що виходу вони не мають”».

Вона каже, що розуміла: якби озброєні росіяни зайшли до Плющівки, вони могли б постріляти людей. Тож вирішила піти на ризик.

«Врятувало те, що вони не знали, що ми не маємо зброї, — вважає Світлана. — Вони побачили, скільки машин, скільки людей, і залягли в посадці. Ми взяли той мішок і пішли по одному, гуськом-гуськом. Почали до них кричати. Вони почали стріляти у повітря — не підпускали. Знову їм кричали: “Хлопці, здавайтеся!” Кричали-кричали, а вони стріляли-стріляли. Здалися з такою умовою, що залишаться живими. Наші пообіцяли. Пішли туди, забрали автомати — і ведуть їх!»

Росіяни виявилися військовослужбовцями з Криму. Серед них були не лише рядові та старший сержант, а й майор із капітаном. За словами Світлани, офіцери трималися осторонь від інших солдатів і не йшли на контакт.

«Скреготіли зубами, коли побачили, що люди без зброї були», – згадує вона.

Серед полонених були також поранені. Їм надали першу допомогу. Світлана згадує свою розмову з одним із них:

«Я одного там перев’язувала й кажу: “А ти ж звідки?” Він каже: “Я з Дніпра”. Я кажу: “Та ти що! Дурак чи що? Як же ти?” Він мені: “Та в мене виходу не було, у мене дружина вагітна”. Кажу: “Ну, це казка, це ми чули”».

Коли прибули українські військові, вони обшукали полонених, перевірили документи, паспорти та телефони. Двох офіцерів одразу допитали. І тоді ж зробили фото, на якому росіяни стоять навколішки в полі.

Через два місяці, 28 квітня, у Києві оголосили вирок Ігорю Руденку, командиру взводу 126-ї окремої бригади берегової охорони ВМС Росії. Суд визнав його винним у дезертирстві та держзраді, засудивши до 15 років в’язниці.

Руденко — колишній офіцер української армії, який служив у складі 36-ї окремої бригади берегової охорони ВМС України, що дислокувалася в Перевальному. Після анексії Криму він не переїхав на материк, а зрадив присязі й перейшов служити до російської армії — у військову частину в тому ж Перевальному, але тепер з іншим номером.

Через сім років, 24 лютого 2022 року, капітан Руденко – начальник зв’язку гаубично-артилерійського дивізіону – їхав у колоні російських військ, яка вторглася до Херсонської області з Криму. За тиждень він опинився серед 11 російських військових, які потрапили в полон до мешканців Плющівки.

Руденка немає на груповому фото полонених. Але на відео з його допитом, опублікованому на ютуб-каналі СБУ 4 березня, він коротко розповідає про те, як потрапив у полон під Баштанкою.

«Коли ми здавалися в полон, там вийшли звичайні селяни з рушницями. Я скомандував припинити вогонь. Вийшов першим до них. Вони сказали, що захищають свої села. Я зрозумів усе, що вони мені сказали. Я сказав [своїм бійцям] скласти зброю. Поклав зброю. Зі мною було 11 людей», — казав Руденко.

Під час допиту йому дозволили зателефонувати дружині. У розмові з нею Руденко згадав, що з ним здався майор Шишканов. Його також немає на тому фото. Але є відео, опубліковане 3 березня на ютуб-каналі «Українського мілітарного» центру.

Дмитро Шишканов, стоячи навколішки на полі, як на фотографії, представляється і повідомляє, що приїхав на навчання. З коментаря до іншого відео з допитом Шишканова, опублікованому у «фейсбуці» Командування сил спецоперацій, відомо, що до 2014 року Шишканов служив у Перевальному і після окупації півострова також перейшов на бік Росії. Наприкінці квітня суд у Києві засудив майора до 14 років в’язниці за дезертирство та держзраду.

До такого ж терміну і за тими самими звинуваченнями засудили ще одного кримського офіцера зі 126-ї бригади берегової охорони — старшого сержанта Михайла Казаренка. Інформації про те, як він потрапив у полон, у тексті вироку немає, в інтернеті немає відео його допитів. Але Ірина Венедиктова, на той момент голова Офісу генпрокурора, стверджувала, що Казаренко був серед одинадцяти військових, яких взяли в полон 2 березня під Баштанкою.

Решта військових на фото — рядові. Шишканов та Руденко згадували їх під час допитів як про товаришів по службі зі 126-ї бригади, але з інших відділень.

З п’ятьма з них поговорив та записав на відео блогер Юрій Золкін. Це розвідники: Іван Темний, Олег Сироватко, Максим Приходько, Владислав Слободенюк та Станіслав Вахтеров.

Ще трьох полонених із фотографії ідентифікувати не вдалося.

Світлана Ванжула, староста Плющівки, дивилася відео допитів, але полонених, окрім Руденка та Шишканова, впізнати не змогла, бо тоді, у полі, вони були надто брудні. Ані вона, ані її люди не перевіряли в затриманих паспорти, це робили лише військовослужбовці ЗСУ. Тому їхніх прізвищ вона не знає.

У прокуратурі, СБУ та розвідці «Ґратам» не змогли сказати, хто ще є на фото.

Російські розвідники в розмові з Юрієм Золкіним та Ігорем Руденком на прес-конференції в Києві розповіли, як 126-а бригада берегових військ РФ брала участь у вторгненні в Україну та за яких обставин вони потрапили в полон.

Вторгненню передували навчання. З початку лютого до 21 числа бригада займалася стрілянинами на полігоні на мисі Опук біля Керчі. Потім передислокувалася до села Славне. Уже там сформували бойові колони, намалювали на техніці фарбою літери «Z» і в ніч із 23 на 24 лютого вирушили в бік адмінкордону.

«Коли 23 [лютого] в ніч почали отримувати боєприпаси, промедол (наркотичний лікарський засіб для знеболювання, – прим. ред.). Повністю ми вишикувалися і всі отримували боєприпаси. Уже розуміли, що це пахне поганим», — розповідав рядовий Максим Приходько, водій.

За його словами та словами інших рядових, про відправку в Україну їм повідомили в останню мить.

Капітан Руденко на прес-конференції розповідав, що вже під час навчань він та інші офіцери розуміли, що готується вторгнення. Але жодних прямих пояснень від командування не було.

«Коли [я] перепитав свого командира дивізіону майора Вахітова Вадима Радиковича, невже ми таки йдемо на Україну, він підтвердив: якщо видадуть промедол, то вторгнення буде», — пояснив Руденко.

Лише 24 лютого надійшов наказ: висунутися маршем та зміцнитися в Новій Каховці Херсонської області.

«У ніч 24 числа я побачив на власні очі, як без оголошення війни палало небо червоним кольором, мов блискавка. Це означало, що [стріляють] з усіх знарядь залпового вогню», — згадував на прес-конференції капітан.

Колона виходила через Каланчак частинами протягом двох днів. У Нову Каховку заїхали надвечір без боїв. Перед цим греблі взяла десантно-штурмова бригада.

«Ми якось розслабилися, думаємо, може, так і далі піде, і стріляти не доведеться. І буквально за 5 хвилин після цього БТР із РПГ підірвали, — розповідав Золкіну рядовий Іван Темний, гранатометник-снайпер. – Зав’язався важкий бій. Почали намагатися виводити з ладу нашу артилерію. Ми відкинулися. У результаті нас у селі Веселому [Миколаївській області] загнали, обрізали. Нам довелося провести ніч в оточенні».

Бої у Веселому тривали до 28 лютого. Потім надійшов наказ здійснити марш на 260 кілометрів у бік Миколаєва. Рухалися тихо, переважно вночі. У Баштанці зав’язався ще один бій, в якому ЗСУ розбили російську бригаду.

Рядовий Приходько заходив у місто на БТРі, і ось що він побачив:

«Ми заїжджаємо до міста, тут кілька КамАЗів, один «Урал» уже горить. Люди – наші війська – сидять біля будівлі. Ми залітаємо в центр, на перехрестя, де, я пам’ятаю, відкривають вогонь БТРом: чули, як кулі пролітали. Ми повискакували з БТРа, бо боялися… Паніка була. Сховалися за укриттями, була стрілянина, ми розуміли, що нас починають оточувати».

Командира відділення поранило, солдати надали йому медичну допомогу та посадили до медичного «Уралу». Після цього командування взяв єфрейтор Станіслав Вахтеров, старший розвідник.

«Я пацанам сказав, що треба відходити, що ми в круговій, сенсу тут перебувати немає», – розповів Вахтеров.

Почався хаос, солдати побачили КамАЗ і почали в нього заскакувати.

«Був повний КамАЗ людей. Кричали. Місця немає. Усі були перелякані, хоч військові, — згадує єфрейтор. — Кого встиг смикнути за плече, давай, прямо на гармату сідали. Сіли на гаубицю, вона була зачеплена за КамАЗ. Поруч стояв «Тайфун», броньована машина, прикривши нас від пострілу РПГ. Далі рушили вперед, уже сидячи на цій гарматі. Тобто по нам також, поки пролітали цю вулицю, тривав обстріл. Виїхали за селище».

На трасі побачили багато покинутої техніки: КамАЗи з боєкомплектами, КамАЗи, що згоріли, машини з пально-мастильними матеріалами.

«На ходу, на гарматі навіть ось так сиділи, обганяючи [інший КамАЗ]. Мабуть, сотку КамАЗ цей ішов, — продовжував Вахтеров описувати паніку, з якою тікали солдати. — Отак за цю гармату трималися, в одній руці автомат, другий — за гармату, хтось прямо на колесі. Отак обганяли, і люди, які сиділи в КамАЗі, з такими очима дивилися на нас. Гармату цю кидало жахливо. Я лаявся і кричав водієві: “Що ти робиш! Гальмуй, вистачить!”. Повернули в поле».

На полі стояли два «Панцирі»: один цілий, але покинутий, другий горів. Була інша бита техніка. Там солдати знову потрапили під обстріл. Зустрівши на шляху ще один КамАЗ, частину солдатів, зокрема п’ятеро розвідників, вирішили пересісти.

«Я хотів стрибнути в кабіну, там сидів майор, він там психував, кричав: “Я поранений!” – розповідав Вахтеров. — Я автомат закинув у кузов, переліз. У ньому були бочки з ПММ: масло, бензин і, як потім стало відомо, соляра… Ми відстали від усіх. Знову потрапили під обстріл: дірявили брезент — ми зрозуміли, що б’ють з правого боку».

КамАЗ зупинився і не міг рухатися далі: колеса пробиті, двигун відмовляє. Тоді військові вистрибнули з нього й пішли до лісосмуги. Загалом їх було 11 осіб разом із розвідниками та офіцерами Руденком, Шишкановим та Казаренком.

«Це не наші командири, — уточнив під час розмови із Золкіним рядовий Олег Сироватко, розвідник-телефоніст, — Ми коли в КамАЗ застрибнули, уже коли в поле вибігали, тоді вже дізналися, за кілька годин, що з нами офіцери є».

Ніч із 1 на 2 березня росіяни провели в лісосмузі: спали на землі під дощем. Зранку спробували знайти дорогу до своїх, пройти до них, обійшовши Баштанку, повз позиції українських військ.

«Майор [Шишканов] за якоюсь картою намагався вивести кудись, але за підсумком забрели вглиб, де нас уже, я так зрозумів, у кільце взяла тероборона», – пояснив Вахтеров.

Потрапивши в оточення, вони не одразу вирішили здаватися. Хтось із солдатів відкрив стрілянину з кулемета. Потім Руденко скомандував: «Припинити», і разом із Шишкановим, за його словами, вийшли на переговори. Зрештою росіяни здалися.

«Ми просто не повірили, що… Для нас було шоком, що нас усіх, хто зайшли – нам кажуть з тероборони – що нас усіх розбили! Усю нашу бригаду!», – зізнався рядовий Темний.

Ігор Руденко на прес-конференції назвав рішення здатися в полон правильним.

«Я зрозумів, що це другий шанс для нас. І з чистого випадку я і мої підлеглі залишилися живими в цій ситуації», — заявив він.

Де зараз він та інші десять полонених — українська сторона обмінного процесу не розголошує.