Дарина Лапіна
Зараз вже всі ( чи майже всі) зрозуміли, що россіяни зробили з Олешками. Де люди залишились без їжі, ліків, медичної допомоги, світла, газу, води,опалення. А головне, їм не дають звідти виїхати. Але ще далеко не всі зрозуміли, що такий самий геноцид, як в Олешках, вони намагаються зробити всій Україні. Залишити без світла, води, опалення. Це роблять давно і як довго ще протримається наша система – велике питання. Намагаються залишити нас без ліків, бомблять фармацевтичні фабрики і склади з ліками. Бомблять склади продуктових рітейлерів і великі супермаркети – хочуть, щоб ми залишились без їжі. Якби не наші захисники, наше ППО, наші пілоти і зенітники, що захищають небо, Україна вже давно б була, як одні величезні Олешки.
***
Я ВПО.
І скільки б часу не минуло, я не думаю, що ми колись будемо в абсолютно рівних умовах із тими, хто живе у своєму місті. Так, сьогодні обстрілюють багато міст, люди, які нікуди не виїжджали, теж бояться, ховаються, прокидаються від вибухів і втрачають близьких. Я не знецінюю їхній біль, але є те, чого не можна відняти від досвіду ВПО — МИ ВТРАТИЛИ МОЖЛИВІСТЬ ПРОСТО ЖИТИ ВДОМА.
Ми можемо адаптуватися, знайти роботу, створити нові знайомства, полюбити нове місто, допомагати громаді, яка нас прийняла, називати її своїм другим домом, але це не означає, що перший дім перестав бути нашим. Бути ВПО — це не просто жити в місті, яке теж обстрілюють. Це жити з досвідом вимушеної втрати дому. І тому я дуже не люблю, коли досвід ВПО намагаються зрівняти з досвідом тих, хто залишився у своєму місті. Не тому, що чийсь біль важливіший, а тому, що різний біль не потрібно робити однаковим, щоб визнати його. Наша історія все одно різна.
***
Виїхати з окупації – це лише половина шляху.
Справжні випробування часто починаються вже тут. Особливо для мешканців лівобережжя Херсонщини.
Люди вириваються з пекла, а вдома стикаються з новими стінами. Відновлення документів, пошук житла з нуля, робота, відсутність грошей, питання військового обліку.
Найважче тим, у кого на підконтрольній території немає ані рідних, ані даху над головою. Вони не повинні залишатися сам на сам із цими проблемами.
***
Запах… запах Дніпра, сонце, вітер, облуплений ніс і червонющі плечі… скоро пропливе київський пароплав пройде шлюз і будуть хвилі, а ми на камері. Цілий день на Дніпрі, бо канікули, бо літо, і все життя попереду. мама, школа залишилися у Херсоні, а я у бабулі у Новій Каховці – моє улюблене місто.
***
Бронежилет замість звичайного халата і ризик для життя на кожному виїзді. Так херсонські медики рятують людей під вогнем ворога.
Храбан Діана
Марина Поліщук
