Марина Поліщук
Поплічники Сальдоса знісли його вєлікоє строєніє на сурікє в Херсоні. Це одоробло вже задовбало всіх. Після війни згребемо і вивеземо.
***
По дорозі на йогу в Херсоні зустрічаєш всяке, серед іншого – птахи, безпілотники та дивні собаки. Багато розбитого скла та плавленого металу.
На йозі ми робили гарну послідовність вправ, зависаючи догори дригом. Потім наш вчитель зробив медитацію “Крим повернувся”. Ми перетнули річку, очерет і переможно рухалися через звільнену Херсонщину, її степи і пустелі, пливучи з заплющеними очима, аж до духмяного Криму, де знайшли чорний солодкий виноград, гігантські помідори, білі набережні, лавові гори, піщані дюни і напівдорогоцінне каміння кожен з нас щось знайшов, коли гойдався в гамаках зі стелі. Потім ми вийшли і їли тутови з дерев, і кожне дерево смакувало різне.
Не буду писати про жах сьогодні ввечері. Жах тут. Але є і Крим який повернеться і на сьогодні все.
***
частина українців, які в соцмережах закликають “до переговорів”нагадують мені героїв того самого Булгакова:
“Хотіли послати кудись колективну телеграму, але куди посилати? Кому? Навіщо? Покотилася хвиля горя, а потім стихла. І вже почали доїдати котлети і пити горілку…”
От питання: з ким, на яких умовах, що чекатиме нас після них -чи не опиниться частина нас десь у таборах, на підвалах, а інші все одно на війні, тільки вже на стороні росії, а ми хіба проти перемовин в цілому – ці питання наче не існують для них.
Істерять переважно чоловіки старшого і середнього віку (молоді у фб мало, може, тому), які не на фронті, і, судячи з усього, ніколи не були там, підкидають хмизу боти. Вибачайте – це я про те, що бачила у стрічках у фб. Може жіночих таких постів не менше.
Хвиля почалася після атак на Київщину. А нічого, що Херсон, Харків, Суми під ударами постійно, щоденно? Агов, у нас війна.
І зрозуміло, що це гарне ІПСО саме під ці удари.
***
Я би хотіла, аби у мене були виключно позитивні приводи приїхати до Херсона. Але не завжди так виходить. Цього разу я приїхала для того, аби проститись із людиною, яку називала Другом. І він мене теж. Так, я просто сіла в потяг і приїхала, щоб проститись.
***
Коли ви репостите фото загиблих людей на своїй сторінці, ви робите це не тому, що «світ має бачити».
Світ не читає ваш фейсбук, не прикривайтесь цим.
Репости таких світлин – це частина власної емоційної розрядки, бажання шокувати, отримати реакцію, охоплення. Чи просто це дає вам відчуття, що ви зробили щось важливе.
Але між свідченням і споживанням чужої смерті є межа. Загибла людина – не просто жахливий контент, чому ви цього ніяк не втямите? Той момент, коли наявність емпатії перетворюється на втрату емпатії.
Не потрібно множити біль! Не кожне фото потрібно поширювати.
Гідність загиблих і право їхніх близьких на людське прощання важать більше, ніж будь-які лайки, алгоритми чи показове «світ має бачити».
Храбан Діана
