День 1465. 27 лютого. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Це мій дім. Він тримається, але він поранений, майже вбитий. Я не знаю, коли саме це сталося. В яку саме ніч чи день у нього влучило. Я розуміла – навряд чи він уціліє, але в серці жевріла надія: а раптом встоїть? Може, будуть просто розбиті вікна та посічені стіни… Але ні. До російських окупантів на лівому березі по прямій не більше двох кілометрів, і вони нищать усе. У літню кухню вони поцілили ще два роки тому – били по ній із танка та дронами. А ВІН тримався. Без вікон, але тримався…

***

46-річна Олена Данилець, колишня заступниця директора херсонської школи №47, у 2022 році заступила на аналогічну посаду в незаконно створеній окупантами «школе». Жінка погрожувала батькам учнів розправою, пропонувала освітянам їхати на так звану перекваліфікацію до Криму.

Заочний вирок – три роки тюрми.

***

На Херсонщині затримано організовану групу правоохоронців, котрі проводили незаконні обшуки, після яких в житлі людей раптово «знаходили» наркотики або боєприпаси. Надалі слідували погрози кримінальною відповідальністю і пропозиція – «розвʼязати питання». Нині прокуратура передала до суду обвинувальний акт проти групи з семи працівників Національної поліції у Херсонській області.

***

Іноді світ бачить те, що херсонці проживають щодня.

В італійському репортажі журналістки Чечілії Сали Херсон названо містом із найбільшою кількістю атак дронів по цивільних у світі. За пів року — від 50 до 300 ударів щодня.

У матеріалі звучить фраза, яка боляче ріже: це не військова логіка — це каральна логіка. Якщо місто не «моє», воно має бути знищене.

Для нас це не гучні формулювання і не телевізійний сюжет. Херсон живе у цьому.

***

4 роки, а по відчуттям, наче ціла вічність. Наче ти на паузі. Життя триває, а ти не можеш ворухнутись.

В один день втратити відчуття дому, відчуття спокою.

В перший день було багато розмов по телефону. Сльози, страх.  Болючі слова від близького ” потєрпітє нємного “

Пройшло 4 роки. Хтось рухається вперед,а хтось живе спогадами . Комусь нема куди повертатись, а хтось тихо чекає, коли знову зможе прокрутити ключ в замку своєї хати.

Ці 4 роки стікають, наче слиз, по всьому тілу. Повільно та бридко. А присмак гіркоти у роті від новин не переб’є ніщо.

Дивлюсь на останнє фото малого у мирному Херсоні, та зараз, і тільки тоді розумію, що час йде. Це просто я застрягла.